Гостя випуску: реп-виконавиця Блекфіш.
Транскрипт розмови
Нік Лисицький: Вітаю. Я Нік Лисицький і це Архетип нації, культурний проект який досліджує основи української національної ідентичності. Якими ми були, якими стали, якими ми маємо та можемо бути. Відповідь шукаємо у фольклорі, а також у розмовах з яскравими представниками нашої нації. Сьогодні наша гостя реп-виконавиця Blackфіish. Доброго дня, Марі.
Блекфіш: Привіт.
Нік Лисицький: Кожен випуск нашого проекту присвячений одній з цінностей, характерних для української нації, одному з елементів нашої ідентичності. І з тобою ми хотіли б поговорити про таку цінність як велелюбність.
Блекфіш: Цікаво це за адресою, тому що велелюбність – це, мені здається, одна з найхарактерніших рис наших жінок.
Нік Лисицький: Готуючи цей випуск, ми зазвичай досліджуємо, як та чи інша цінність представлена в фольклорі і робимо певні висновки. Щодо волелюбності, сформулювали наступну думку. Бути вільним для українця означає цінувати особисту та громадську свободу, незалежність вибору, гідність і право на самовизначення. Прагнути свободи – це не про бажання відокремитися, а про здатність і право бути вільною людиною у просторі родини, громади, країни і світу. А для тебе, Марі, що таке волелюбність?.
Блекфіш: Я буду дуже приземленою людиною і скажу, для мене волелюбність – це бути музикантом і обирати те амплуа і ту свою творчу іпостась, яку я хочу, як я хочу себе виражати. І от якраз під час війни дуже яскраво моє внутрішнє таке волевиявлення було заявити про себе як про реп-виконавицю. До того я була співачкою достатньо такою високого поетичного жанру, тобто людина, яка співала про такі вищі цінності. І після того, як я на третій рік війни вже співаючи на фронті, отримала певний досвід, в мене дуже змінилась моя внутрішня структура. І мені важливо було казати правду. Мені важливо бути чесною. Я тоді навчалась в літературній школі, хотіла написати книгу, але ця ідея рікошетом творчим пішла в реп. Тобто я почала писати, але почала писати реп. Для мене свобода – це бути в творчості, по-перше, то, ким я себе відчуваю, а по-друге, говорити те, що я хочу говорити і мати свободу слова.
Нік Лисицький: А якщо згадати дитинство, якою ти була в дитинстві? Слухняною чи, можливо, схильною до там суперечок, відстоювання своєї думки?
Блекфіш: Це дуже складна історія, тому що в дитинстві я насправді була дуже слухняною дитиною. А мій тато офіцер, потім він був вже шахтарем, коли він закінчив військову кар’єру, зараз тато в ЗСУ, а мама в мене вчитель. І якби в такій родині, ну, нереально бути людиною, яка не буде слухняною. Але з іншого боку, коли я вже подорослішала, там почались мої підліткові там пошуки себе, будучи відмінницею, будучи слухняною донькою вчительки, я зрозуміла, що мені дуже некомфортно бути в якихось рамках. І я тоді шукала себе. І я вже ж у мене були дуже яскраві такі, знаєш, революційні протестні проявлення, як у підлітка, як у дівчини, дуже нехарактерні. Тато мені завжди каже, що я собі виховав, ну, якби я ти стала такою, як я, тобто я татова доця, да, і донька. І в мене достатньо сильний характер для того, щоби бути незгодною і говорити про те, чого я не хочу. Тому це незручно.
Нік Лисицький: А відстоювати свою думку тебе тато навчив, чи як? Як як це?
Блекфіш: Він мене навчив. Та мама нас завжди між нами була, тому що якщо в нас були в сім’ї конфлікти, це завжди просто такі іскри літали, там мене не неможливо зламати, тато мені там неможливо, як ніколи не погодиться на якісь погані речі. Ну він, а вже ж відстоював правильні речі. І він мене навчив. Він мені якраз оту систему цінностей сформував. Але мама в мене людина, ну, вона музикант, вона така творча і вона більш м’яка. А тато він от завжди мені таку структуру вибудовував, там показував там силу характера, як треба триматися дисципліни. І от, можливо, це мені дуже поєдналося з дитинства. Мамина природа і татовий характер. От і тому якраз зараз мені дуже можливо от якраз цей образ, який я як реп виконавиця зараз несу, він мені дуже нагадує те моє дитинство і оту мою підліткову незгоду з тим, що я можливо десь була незгодна з батьками, незгодна з вчителями. Тому що коли ти маєш свою думку, ти можеш помилятись, але тобі важливо хоча б її, ну, сказати. Тому тому я думаю, що це дуже сильно пов’язано з дитинством.
Нік Лисицький: А свобода для тебе це більше про якийсь внутрішній стан чи це про свободу від зовнішніх заборон і обмежень?.
Блекфіш: Ну, я думаю, що це про те, що ти маєш свою думку, яку ти намагаєшся відстоювати і ти погоджуєшся, навіть якщо ти неправий, ти дійсно можеш визнати свою помилку. Це теж про свободу, тому що коли ти в пошуку своїх цінностей, коли ти в пошуку нових сенсів, а зараз якраз той час, коли ми шукаємо нові сенси, тому що для мене зараз така дуже активна робота, як Blackфіш, шукати нові слова для того, щоб описувати те, що я бачу в нашому суспільстві. В нас дуже змінились цінності, люди змінилися.
Ми вже не та Україна, яка була до війни. Я її називаю Стара Україна. Зараз у нас формується Нова Україна. І для мене це відчуття нової країни якраз було там на фронті, коли я приїжджала, співала для військових. Там воно і сформувалось. І от ті цінності, які я там побачила, я намагаюсь якось їх описати і передати людям те, що я от відчуваю зараз, що відбувається в суспільстві між цивільним світом, світом військових, волонтерським нашим, таким спільнотою нашою, тобто я ще і волонтерю. Тобто в мене дуже такий активний пошук і якщо я помиляюсь, для мене, як для людини, яка, ну, це адекватно сприймає, що я можу помилятись. Свобода вибору – це свобода навіть помилитися і визнати дорослу свою та от проявити якби позицію, що я визнаю, що я десь помиляюсь. І це нормально теж сказати: “Вибачте, я була неправа”.
Нік Лисицький: Ну, це навіть певна сила вміти визнати свої помилки.
Блекфіш: Так, ну того, що свобода – це ж не тільки про те, що ти, там волевиявлення твоє, та волелюбність – це не тільки те, що ти робиш щось на перекір або ти робиш щось того, що ти хочеш це робити, а ти несеш наслідки і відповідальність за свої дії. Якщо ти помиляєшся, якщо ти, ну, там помилився, це твоя помилка або там якісь твої дії призвели до неправильних результатів, які можуть нашкодити комусь, то вже ж ти будеш, ну, в моїй сім’ї так заведено, що ми не можемо бути як забути про щось, що ти зробив неправильно. Тобто нас завжди всі несуть відповідальність за свої дії, за свої слова.
Нік Лисицький: Чи часто тобі доводилося казати ні в житті, відстоюючи свою свободу, свої переконання?.
Блекфіш: Це моє улюблене слово. Мені, знаєш, я не знаю, це якийсь такий момент, що якщо я бачу щось, що мені пропонується, я завжди кажу: “Ні, ні, ні, не хочу, не буду”. І якось так от мене останнім часом особливо дуже багато такого внутрішнього ступору. Мені не хочеться зараз дуже багато нового на себе брати. Тобто мені важко дуже рухатись зараз. Я не знаю, з чим це пов’язано. Можливо я знайшла якийсь стан всередині, який мені дуже цінний і може недостатньо ресурсу із-за війни психологічного і якогось, не знаю, там емоційного, щоби так швидко на все перемикатись. Тому для мене важливо, можливо, сказати ні якимось речам, які мені будуть на комфорт і не відповідати там очікуванням людей.
Нік Лисицький: Щодо власне відчуття свободи, чи був у тебе в житті якийсь момент, коли ти відчувала власне найбільше свободи? Чи було колись таке відчуття?.
Блекфіш: Коли ми грали на Донбасі з культурним десантом, я там була тиждень, і в нас була така команда, дуже приємно. Там була Оля, фотограф, Діма, бандурист, Валера, він тоді був командиром нашим. Ну, тобто він якби був командиром культурного десанта, який все це направляв. І от саме те відчуття до донецької, а, я не знаю, як це навіть назвати, такий дух сходу, це мені дійсно дало відчуття, е, свободи, яку я дуже запам’ятала. Зараз я такого не відчуваю. Це, можливо, було пов’язано ще, бо ми виступали перед контрнаступом першим і перед першим розчаруванням нашим, як народу. Та і тому ще тоді у нас був той перший чи там патріотичний дух. Я якби я ці хвилі, я їх пам’ятаю дуже чітко. Хвиля до першого контрнаступу, як я співала, як людина співала і після контрнаступу, коли було розчарування певне. От і тому тут все дуже швидко змінюється і свобода, вона така дуже невловима, як на мене.
Нік Лисицький: Чи може вона проявлятися в якихось, е, дрібницях, ну, можна сказати, дрібницях, порівнюючи з великими філософськими категоріями, наприклад, там в стилі життя, виборі одягу, в їжі. Чи може проявлятися волелюбність в людині?.
Блекфіш: Ти знаєш, от волелюбність, вона дуже характерна. Я вже почала про це нашим жінкам, тому що нам дуже важливо, українкам дуже важливо, щоб нас чули. І цим ми відрізняємося від жінок нашого ворога. Того, що, як на мене, українки, вони завжди були дуже гучні, вони були самостійні, вони були дуже проактивні, а протестні. У нас достатньо такий, ну, якби в нас начебто патріархальна країна, але по суті всі ж знають, що жінки вони дуже сильно впливають на те, що думають наші чоловіки і те, що вони роблять. Це ж не ну не тому, що не тому, що вони так обирають. Та просто така природа. І мені дуже подобається концепція.
До речі ж, на філфаці українському вчилась і нам розповідала професорка з української літератури, що от українські жінки, нащадки амазонок, що тут амазонки в нас були. І якби в принципі в нас є ота сила, в нас є ота жіноча дуже потужна, я не знаю, там ген якийсь, який дає нам безстрашно там казати в очі, що ти думаєш. Тобто і це проявляється дуже в багатьох речах. Те, як ведуть бізнес наші жінки, те, як вони нестандартно мислять у творчих проектах, те, як вони волонтерять, те, як вони виходять, ну, в першу чергу, вибачте, дівчата, в першу чергу дівчата, які в ЗСУ, тобто це взагалі, ну, якби жінки, які йдуть добровільно або погоджуються, йдуть на контракти і працюють в військовій сфері, то взагалі це окрема тема для мене, окрема повага. І тому це можливо і є волевиявлення таке, яке мене надихає і бачу я його.
Нік Лисицький: До речі, щодо волелюбності у фольклорі, в нас є дуже красивий образ. Ти, напевно, про нього знаєш. Для мене він особисто такий дуже яскравий. Це Повітруля, карпатський міфологічний персонаж. В чому полягає волелюбність? Чула про неї?.
Блекфіш: Я потім розкажу історію з цим пов’язану. Так.
Нік Лисицький: Добре. Власне, в чому полягає ось волелюбність її? В тому, що в неї є крила і для того, щоб зробити повітрулю своєю дружиною, хлопець має вкрасти її крила і десь заховати. Але якщо вона знайде свої крила, вона одразу ж полетить вгори до своїх сестер і до матері Повітрулі. І це такий ось власне образ вільної жінки, яка цінує свободу більше, ніж подружнє життя, напевно. І взагалі у нас в нашому фольклорі дуже багато образів ось таких сильних жінок. Мудра дівчина – це такий типовий архетиповий образ, якого немає в російському, наприклад, фольклорі, а в українському фольклорі мудра дівчина може власне сама вирішити всі проблеми, допомогти хлопцю вбити злотворця або якось там щось з ним зробити. І, ну, є такою активною діячкою, скажімо так, та яка керує своїм життям сама, а не підкоряється там волі чоловіка. І тобто це ще в нас закладено з давніх давен в нашому генотипі.
Ти, як філолог, ти згадала про це і є питання до філолога. Як на твою думку, через мову можна показати волелюбність українців? Складне питання, напевно.
Блекфіш: Та треба було готуватись. Ти знаєш, це таке прям от сходу не скажеш. Ну, я би згадала слова нашого, ну, гімн України. Та душу, тіло ми положимо за нашу свободу. Тобто в нас взагалі, в принципі, українці асоціюються з сміливістю і свободою. Для мене те, що я постійно от сентиментальність, тобто творча складова українців, дуже яскрава, свобода і сміливість. Причому сміливість і свобода притаманна і чоловікам, і жінкам. Це постійно повторюється в нашій історії. Ми бачимо приклади неймовірних жінок, які показують собою, своїм життєвим шляхом цю силу. І мені здається, от якраз на прикладі нашого гімна душу і тіло ми положимо за нашу свободу. Ми якби це дуже складна насправді річ.
А коли люди воюють за свою країну, вони ідуть, а вони готові віддати своє тіло. Та але щоб це було прямо усвідомлено, щоб це було всередині дуже так правильно. Мені здається, не треба рівнятись на те, що я маю померти за Україну. Треба бути готовим жити для України, воювати за Україну. І от ми, мені б хотілось, щоб оця наша концепція, що ми боремося за свободу, вона показує, які ми безстрашні, але в той же час ми це робимо, тому що ми хочемо жити. Тобто тут дуже важливо, як на мене, сказати про вітальність нашу. Тобто ми такі, ми дуже вітальні. У нас всі наші обряди, вони всі пов’язані з з народженням нового життя, з тим, як ми очищуємося від поганого. Тобто в нас дуже багато саме таких світлих ритуалів, які пов’язані зі світлом, з добром. І в принципі в нас дуже вітальна нація. Ну, тобто ми це все знаємо і дуже багато оберігів, дуже багато якихось речей, які показують, що ми постійно на стороні світла. І це мені дуже от імпонує про наш от як ми можемо ще зрозуміти себе, подивитись на наші обряди, на календарно-обрядові всі наші свята, та от яка в нас послідовність, а-а і як ми пов’язані з природою.
Та і це власне близькість до природи, вона певно теж наклала певний відбиток на те, як власне люди поводилися і як прагнули тої ж свободи. Тому що якщо, наприклад, там в Західній Європі більше жили в містах і в містах за стінами або біля стін, то українці жили завжди більше в селах ближче до річки, лісу, поля, великого степу, звідки могла пройти небезпека з одного боку, а з іншого боку ти міг сам піти туди, якщо тобі потрібно було максимум свободи отримати
Ну і ми згадаємо тоді козаків, як вони пішли від всіх. Та от коли була панщина, вільні люди народились в Україні, пішли на схід. От запорізьке козацтво сформувалося зовсім, ну, як сказати на пустій землі та отой запорозький степ який був голим, нічого там не було і люди просто тікали для того, щоб бути вільними. Тобто це про нас теж дуже багато говорить. Якби один з основних таких яскравих історичних наших етапів формування державності був оснований на тому, що люди хотіли бути вільними. Вони хотіли бути на своїй землі і будувати своє своє життя самостійно своїми руками. І там вони сформували свою культуру. Ну, ми же вже це все знаємо. От і Майдан у нас, як то кажуть, за традицією все в нас це є.
Нік Лисицький: Як ти вважаєш, ось ця велелюбність, тобто це традиційна думка, що це власне походить Запорізької Січі, образ запорожців, вільних людей. Е, це в нас саме з тих часів, чи можливо це з якихось ще більш давніх епох українців?
Блекфіш: Мені складно сказати, я не з давніх епох. Мене мене там не було. Я от в цьому житті, скільки скільки себе пам’ятаю, а можу тільки спиратись на той досвід, який я бачу в свої своєму житті. Я бачу багато різних українців, але як тільки в нас якась дуже велика небезпека, от ми вміємо збиратись, ми вміємо якось разом робити великі речі. В той же час кожен унікальний, зі своїм характером і дуже гордий. Ну, тобто ми можемо просто роз, ну, наскільки ми різні, наскільки ми а не схожі, але все ж таки якось ми тримаємось. От мені це дуже подобається, як ми тримаємось. І Мені дуже хочеться, щоб люди трималися далі і шукали мости, як триматися, як бути разом і не розбиватися на якісь грубки, на якісь бульбашки.
Тому оце, мабуть, і є для мене той нонсенс, як люди зі сходу, наприклад, харків’яни, а-а, незважаючи на ті конфлікти, які ми маємо, про які я говорю, в принципі, ми от якось знаходимо, знаєш, оці ключики один до одного і нормальні люди, адекватні дорослі, тобто хто психічно здоровий і зрілий не буде там кричати на іншого, бо людина приїхала з іншого регіону, розповідати йому якісь речі з того, що ти маєш так говорити або ти маєш бути таким. От тому що ми поважаємо досвід інших людей. І от в першу чергу, що для мене бути українцем – це бути особистістю. Тому що в нас а-а в нас країна, як я надіюся, побудована на цінності індивідуальності, на цінності людини, як ну не системи, не якогось там рівня. Та давайте всі будемо такі от, як в цих комуністів придуркуватих, системних людей. Ми з вами несистемні люди і кожен, хто несистемний, це розуміє. І дуже багато підприємств, і дуже багато відкриттів, дуже багато ініціатив у нас, і дуже багато творчої сили.
І бізнес-спільнота в нас така не ну просто не нетипова. І це все про індивідуальність, про силу індивідуальності. І тому, коли людина приїжджає і є іншою. От якраз свій чужий, інший свій. Оце головні категорії, якими ми постійно зустрічаємо своїх українців або там іноземців. Але от те, що нас поєднує, що ми змогли домовитись, що ми все-таки свої, хоч ми і інші. Може, є така певна ксенофобія. Я робила дослідження, е-е, от, ну, і, в принципі, ми цю тему піднімали, будучи в Кривому Розі на українському філфаці, ми говорили про ті проблеми, які в нас є. Це було 2011 чи 12 рік мої вже четвертий-п’ятий курс університету. І ми говорили, що дійсно в нас є певні категорії там ксенофобії один до одного. І зараз вони, на жаль, загострюються. І Росня, на жаль, зараз це використовує. Вона дуже класно грає на наших всіх слабкостях. Але ми все-таки ще тримаємо той здоровий глузд. Я хотіла би от свою думку, як філолог сказати.
Ми зараз загострюємо увагу на те, якою ми мовою один з одним говоримо, але треба зрозуміти, що мова не може бути без особистості. Тобто, якою б мовою ви не говорили, ваші цінності і ваша особистість, яку ви транслюєте через мову, вона є насправді головною. Тобто яка ви людина? Неважливо. Я не кажу, що в мене все за українською мовою. Я розмовляю українською мовою, співаю українською там вже 15 років і пишу реп українською. Але мотивація через насилля і через примус це не для нас. Ну, тобто ми не маємо йти шляхом якоїсь деструкції. Дуже важливо підтримувати, дуже важливо розуміти, що у кожного є якась травма, у кожного є якась, е, ну, можливо, як би сказати, нейропластичність мозку. Та що не всі готові вчитися, не всі. Моя бабуся в Кривому Розі старенька людина, там бабуся в Одесі. А це інший зовсім мозок, зовсім інше сприйняття нової інформації. Тому треба поважати все-таки людей старих. Треба поважати тих людей, які приїхали з травмою після дуже страшних якихось втрат.
Вони теж мають певний шок, вони теж мають певну таку мисленнєву особливість. І тому от психологічне налаштування дуже важливе для того, як наша мова буде розвиватися. В агресивних таких деструктивних діалогах вона тільки знищується. От. Але в той же час ми не маємо втрачати її цінність. І оскільки я викладаю українську мову, я бачу зараз спад на те, щоб українську мову люди вивчали. Тобто я навчаю IT-компаній, власників бізнесів. От зараз я бачу, що пішов певний спад. От спочатку війни було дуже сильний запит. В мене дуже багато учнів було. А зараз учні не так з України йдуть. Скільки от в мене там з Америки, наприклад, дітей просять повчити. Там українці, які виїхали, які живуть вже давно, які асимілювалися, вони починають, е, вони хочуть повертатись до українськості, вони хочуть цю самоідентичність в собі розвивати. І вони своїх дітей шукають вчителів, а в них, наприклад, там в Нью-Йорку в мене дівчинка є, от нема школи, нема в них там дисципліни, нема в них вчителя.
А оскільки Нью-Йорк дуже складне місто, ви знаєте, як там дуже важко час, ти таки виїхав, все там просто по часу ти не розрахуєш. От то онлайн навчання воно.
Нік Лисицький: в Києві теж так.
Блекфіш: ну, не так, як в Нью-Йорку. От. Е, то люди просто розуміють, що їм, ну, і по часу, і, мабуть, дешевше буде навчати онлайн-дитину через українську вчительку та викладачку по інтернету. Тобто у нас якось так виходить. Але я бачу, що мотивацію треба шукати нову, якісь нові сенси, щоб людям хотілося розвивати свій мовний рівень і не залишатися на якомусь одному “я знаю українську мову”. Ну, недостатньо ми її знаємо. Я її постійно вчу. От і тому тут така дуже, блін, я, знаєш, починаємо з волелюбності, я постійно йду до мови, бо це моя улюблена тема.
Нік Лисицький: Ну, мова – це певно теж маркер, по-перше, архетипу нації, маркер нації. Тому це в будь-якому разі доречно поговорити про мову. Але повертаючись до волелюбності, ось ми заговорили про власне те, що українці, ну, це відомо, вони є, ми є індивідуалістами. Тобто українці індивідуалісти, вони дбають в першу чергу про свій дім і водночас вони дбають про свою країну у випадку, якщо з’являється певна небезпека. Ми це все в 22-му році…
Блекфіш: ми побачили одразу.
Нік Лисицький: І зараз теж бачимо.
Блекфіш: І зараз теж продовжуємо бачити.
Нік Лисицький: Хоча, знову ж таки, от ти зараз сказала, що є певний спад там зацікавленості до вивчення мови. Тобто, ну, десь десь люди втомилися, десь там якісь, ну, напевно, перш за все втомилися та десь якісь інші там завдання. Але ось з цим індивідуалізмом є такий певний нюанс, скажімо так, або певний конфлікт, що в якийсь момент він починає працювати не в плюс, а в мінус, коли, власне, волелюбність ось ця, вона починає вже створювати певні проблеми, скажімо так, чисті, тому що коли потрібно організуватися проти зовнішнього ворога, всі швидко організовуються. Але коли потрібно згуртуватися і йти спільно до певної визначеної мети системно впродовж там одного, двох, трьох, п’яти, 10 більше років, то починаються думки про те, що, ну, я волелюбний, в мене є там якісь свої ідеї, свої бажання, кожного якби своя думка про те, як має бути.
Блекфіш: Угу.
Нік Лисицький: І відповідно ось починається власне такий конфлікт. Спочатку внутрішній конфлікт, а потім і конфлікти вже між безпосередньо між людьми. Тож питання моє таке: де ось ця волелюбність, на твою думку, перестає бути позитивною? В який момент ось починається ось ця межа, коли волелюбність кожної конкретної людини починає створювати проблеми?
Блекфіш: Ти знаєш, мені здається, що коли ми розглядаємо якусь категорію, її важливо розглянути цілісно. Тобто, якщо в нас є волелюбність, то тоді в нас є страх того, що нас обмежують. Та тобто це як дві сторони монети і це одна якась цілісна концепція. Нам просто треба бачити діапазон тих всіх почуттів, які від, ну, які в нас народжуються. І не всі можуть бути свідомими. Всі дуже в різних періодах свого саморозвитку, там, життєвої ситуації, криз своїх внутрішніх. І тому це все те, що ми називаємо волелюбністю, воно може там бути від там людина альтруїстична, налаштована на допомогу, волелюбна, вона готова працювати і вона стабільна в цьому. Для неї це як її такий здоровий стан. От. А для когось йому важко, він іде в такий здоровий егоїзм, закривається, йому просто важливо думати за себе, виживати і в нього зовсім інші задачі.
Він не хоче там занадто сильно віддавати енергію своїй громаді, бо він думає: “Я вже достатньо віддав”. І тому тут про ресурс, тут про наші спроможності, стійкість характеру. От чого, я думаю, нам зараз не вистачає, це такої, знаєте, системної дисципліни і такої от рутини. Зрозуміти, що насправді наша війна є рутиною вже. Вона є і інформаційною, і культурною, і психологічною, економічною у нас на нашому полі, як цивільних людей. А те, що там відбувається у військових, то взагалі, ну, там просто такі такі вже, ну, такі, ну, страшні переживання в людей, що ми навіть можемо з ними там не рівнятись. І тому, якщо ти не розумієш, яку ціну платять люди на фронті, то тобі здається, що ти бідненький втомився, ти такий бідний, всім там уже гроші пороздавав і от все ти так зробив, а тут вже ти хочеш відпочити і вже пожить своє краще життя. От і тобі взагалі-то не соромно. От. А я, знаєш, думаю, що треба нагадувати цивільним людям, що, вибачте, але ми платимо ціну дуже високу.
Ми не можемо забувати. І має бути отой якийсь, знаєш, лідерський такий, а-а, ну, як корсет, не знаю, костяк та людей, які нагадують. І от, якщо ти знаєш, в педагогіці там є такий момент, що ти коли щось вчиш, то треба стабільно це повторювати. Та і от коли ми повторюємо одне і те саме, начебто всі уже чули одне і те саме, може просто по-іншому це будувати, воно потроху починає засвоюватися. І ми вже скільки повторюємо, скільки ми повторюємо. Ну, давайте так трошечки ще напряжемося і ще повторимо про прості речі, але вони ці прості речі дуже сильно забуваються, оскільки це розчарування, яке ти озвучив і втома, вона пов’язана, ми розуміємо з якими речами. Тобто в першу чергу з тим, що нам дуже важко на війні, з тим, що в нас не вистачає людей на фронті, з тим, що в нас не вистачає ресурсу морального, психологічного, фізичного в тих людей, які пішли в 22-му році.
Тобто добровольчий рух, він по суті зараз тримає фронт. Але ми якби нічим не хочемо допомагати. Тобто з одної сторони ми якби і хочемо допомагати, ми можемо це зробити грошима, а з іншого боку вже і не так допомагаємо. Ну, тобто це все дуже так виходить, ну, непослідовно. І мені, як людині, яка зараз там намагається там продовжувати ці всі збори робити, я бачу, що збори падають. Я бачу певну тенденцію, що влітку, наприклад, збори дуже погано йдуть. Оце от це просто стабільно. Тобто, а потім от восени якось змінюється. Надіюсь, що люди, бізнес, та, та, та. Може якось це пов’язано з тим, що люди просто грошей не мають. От. А влітку якраз загострюються ці наступи. Ну, тобто я вже бачу, що русня, не буду казати погані слова, Росня, дуже активізується влітку, криє чогось. І якось в них це так уже стабільно відбувається.
І ти розумієш, що в найскладніші часи у нас там і падають ці збори, і падає мотивація людей. А військовим дуже потрібна допомога. Тобто ти вже бачиш певну таку картину, яка потребує людям, ну, пояснення, донесення через нові форми, тому що вже через новини це не достукатись ніяк. Всі ці новини всі ми бачили. От. Ну, і якби я не знаю, мені в цьому плані дуже складно якісь речі коментувати. Там просто чисто з практики свого життя можу сказати, там, що ми ота волелюбні, але ми дуже ліниві. Це от прямо про нас. Волелюбність, вона ще про ту свободу, що “а чого я маю це робити?”. І от ну, якби є такий момент, що у людини нібито має бути якийсь наставник, який скаже: “А а чого це ти маєш це робити?”.
Тобто в українців у них є потреба в якомусь лідері. Я не кажу, що це має бути там якась монархія, тобто це не має бути якась прям от у нас єдиний там, хто говорить, але якась має бути постійно оця лідерська движуха. Хтось нових щось сказав і люди: “О, прикольно”. там, ну, тобто треба зацікавлювати цих людей, бо вони невловимі, знаєш, що такі невловимі українці. Вони дуже такі хаотичні, дуже такі кожен на своїй думці, кожен особистістю, кожною, ну, як кажуть, чотири гетьмани.
Нік Лисицький: три, здається.
Блекфіш: Три. Ну, я не пам’ятаю. Вже в мене вже чотири.
Нік Лисицький: де два українці там може вже і чотири.
Блекфіш: Та, може вже і, ну в мене вже чотири гетьмани. Ну, того, що кожен же ж людина, яка волелюбна, її заносить в егоцентризм. “А чого це я маю?” або “а я краще”. От тому тут дуже важливо і психологічно себе оцінювати як особистість. Чи ти зріла особистість, щоб комусь взагалі щось розповідати? І з другого боку розуміти, що треба мати достатню самооцінку, щоб цінувати себе. Тобто це дуже такий складний баланс. Іноді найкращі люди, вони недостатньо в себе вірять. Тобто такі, які роблять дуже багато, вони взагалі можуть бути дуже тихими і не оцінювати себе. А можливо треба більше, а можливо треба говорити. А людина, яка багато кричить, їй дуже так якби це легко, а мало мало робить. Ну, тобто таке в нас є.
Нік Лисицький: Нагадую, що сьогодні в студії проекту Архетип нації ми говоримо про волелюбність з реп-виконавицею Blackфіish. Ти часто буваєш на фронті?
Блекфіш: Не часто. Я буваю часто в плані, я їжджу от раз на сезон, там на на тиждень можу поїхати. Та от я була навесні, влітку в мене не вийшло, бо я їздила в Європу. Тобто для мене це якби люди кажуть часто, але насправді це не часто, бо є люди, які їздять кожен тиждень.
Нік Лисицький: Ну, скажімо так, ти регулярно буваєш на фронті і ти спілкуєшся з військовими і кадровими військовими, і тими військовими, які стали військовими, власне, мобілізувалися в 22-му році і ось теж момент про волелюбність, який виникає, коли з одного боку ти пішов захищати свою країну, боротися за свободу, а з іншого боку ти потрапив в армію, де свободи немає взагалі.
Блекфіш: Угу, бо це певна система.
Нік Лисицький: І спілкуючись власне з військовими, можливо ти говорила про це, можливо, знаєш, як вони ось цей конфлікт внутрішній для себе вирішують?
Блекфіш: Ой, тільки от буквально вчора на цю тему ми говорили з військовим, якраз з добровольцем, з дуже достойною людиною. Я йому розповідала, ну, я подивилась новини, що Китай влаштував парад найбільший за 80 років. Я кажу, ти ти розумієш, там каменяки зустрілися, там це матюкатися не можна. От. А ці всі старі діди зустрілися і святкують свою якусь незрозумілу взагалі своє, не знаю, що вони там собі надумали. І ми з ним розмовляли. Кажу: “А от ми українці, ми же ж за демократію, ми же ж люди вільні, от індивідуальність, права людей”. І мені друг каже: “Ти знаєш, я от взагалі в армії не відчуваю ніякої індивідуальності, ніяких прав. Мені здається, я взагалі без прав”. Тобто є таке дійсно, це дуже сильне випробовування для наших чоловіків і жінок, які туди потрапляють. Для жінок, до речі, теж дуже сильно, тому що з жінками там є окрема тема, іноді бувають дуже погані ситуації, в які дівчата потрапляють.
От і саме по гендерному якраз те, що вона жінка і дуже багато до неї претензій. Ну, тобто от і армія – це, мені здається, вона зараз якраз на тому зламному етапі, коли стара армія, яка була до війни, яка була кадрова, яка була ще, ну, нащадком Совка, змінюється на нову армію завдяки тому, що прийшли кадрові, не кадрові, добровольці, прийшли нові люди, які були в бізнесі, які були прогресивними, люди, які взагалі щось створили в цьому світі, які були яскравими індивідуальностями і є насправді, і вони не підкорюються, вони такі продовжують працювати на свій стиль, на свій лад. Вони змінюють цю індустрію, вони роблять дуже багато речей, які заборонені, порушують правила, ідуть в конфлікт з командирами, які їм не підходять.
То я дуже пишаюсь цими людьми. Тобто для мене якби цей процес він не є там, що я скажу: “От в армії тільки так”. Я бачу дуже багато кипить, дуже багато всього проходить отак от, знаєш, в якомусь процесі, що в нас в цивільному, що там в армії, що взагалі в Україні, що в політиці. І ми от куди не заглянемо, усюди щось активно трансформується. В що це трансформується? Ця алхімія залежить від того, наскільки сильним буде певний елемент. Ну, тобто, якщо я хочу, щоби там Україна була того, ну, такою країною, як я мрію, то я роблю від себе все, що можу. Я розумію, що я одна маленька людина, я не можу вплинути на масштаб всієї країни, але якась моя бульбашка в 5 000 людей, в 10 000 людей, це теж якась маленька справа. І якщо таких людей буде більше, то, в принципі, ми потроху, потроху будемо змінюватися.
Нік Лисицький: Ну, тобто ти сказала, що волелюбність в армії зараз стимулює ще до змін.
Блекфіш: Я думаю, що якраз завдяки волелюбності армія і тримається, тому що якщо б ми йшли за сценарієм такої, знаєш, кадрової військової маленької російської армії, ну та ця вся річ, я не зменшую насправді роль якихось речей, які перевірені досвідом армійським, які є вже та сталим. І дійсно там є речі, які важливі, які працюють, але дух, переможний дух України закладено в добровольчому русі. Тобто кадрові військові, вони, да, вони підсилюють, вони дають певну структуру. Це як якась, знаєш, машина, яка тримає структуру саму нашої армії, і вона має там бачення, як це все розподілити і вона знає, як треба. Але є дух. От є дух і тіло. Мабуть, ми скажемо про те, що це тіло якесь таке, та от яке дали кадрова наша структура військова. А дух – це добровольчий рух. Оці всі ці люди, які прийшли і якби одне без одного вже ніяк, але дух є вирішальним. Який у людини буде всередині запит, таке буде тіло. Який буде в неї бажання, туди тіло і піде. Я дуже б хотіла, щоб все-таки наша добровольча армія, вона стала вирішальною в тому, що відбуватиметься з нашою армією.
Нік Лисицький: Далі глибоко філософське питання. Чому, на твою думку, волелюбність стала важливою частиною нашої української ідентичності?
Блекфіш: Я не можу відповісти за всю Україну. Я ж кажу, мені важко оцінювати якісь історичні процеси, де мене не було фізично. І так само не можу говорити за всю країну. Можу сказати за себе. 22-го року, на початку 22-го року, а ще до вторгнення у мене була інформація, що буде війна. І в мене була пропозиція від моїх друзів, щоб я виїхала. Я відмовилася і сказала, що що б не було, я буду тут. Коли я була у Львові, десь півтора місяці, от саме коли була окупація на Київ, я була у Львові півтори місяці. І тоді була пропозиція виїхати за кордон з друзями. Я не поїхала.
Мені здається, що щось всередині нас про наш вибір внутрішній, він є таким дуже схожим. І якось ми один одному, ну якби є в певній гармонії, що ми робимо спільний вибір і він є в більшості. Я не кажу, що всі ідеальні. Для мене насправді я ніколи не звертаю увагу на тих людей, які мене не підтримують, не звертаю уваги на тих людей, які діють по-іншому, тому що в мене свій шлях і я орієнтуюсь на тих, хто робить вибір такий, як я. Я бачу, що це достойні, класні люди. Я на них рівняюся. Є багато людей, якими я пишаюсь неймовірно, бо вони роблять неймовірні речі.
Порівняно з тим, що я роблю, це взагалі я роблю пил. От. А те, що роблять мої друзі, командири, знайомі, волонтери там, ну, то просто то нонсенс. На таких людей я рівняюсь. І той внутрішній вибір, який продиктований чим, в мене це продиктовано моєю внутрішньою совістю, мабуть. Та от в мені є совість, такий голос. Якщо я щось роблю не так, от у мене всередині мені неприємно і мені дуже незручно. А якщо людина може робити компроміс і вона на цей компроміс іде раз, потім вона другий компроміс це робить, вона вже не чує того голосу. Мені здається, що от якраз оцей голос совісті, він закладений в нас нашими батьками, нашими бабусями, дідусями, фольклором, піснями, якоюсь такою нашою аурою, тою, якою нам створювали в дитинстві, в те, що ми віримо. І якщо ти чуєш той голос, він якби начебто такий простий, він тобі каже: “Не треба так робити, Івасику, ти Лесику, прийди до верешка”. Ну то ти розумієш, що це тебе закликає там, ну тобто ти розумієш, що щось тобі говорить з тих давніх часів, і ти робиш цей вибір і слухаєш своє серце.
Нік Лисицький: Поговоримо про BlackFish, про твій новий проект. Він народився, ти розповідала, під час волонтерських поїздок на Донеччину, але ти співаєш з дитинства і в твоїй сім’ї теж ти розповідала, що співало декілька поколінь. Так, вірно?
Блекфіш: Угу.
Нік Лисицький: І скоріш за все це був не реп.
Блекфіш: Та це був не реп, але реп для мене — це поезія, тому що реп перекладається як rhythmic American Poetry. Це один з жанрів поезії, який є характерним саме для Америки. І чого він такий зараз для мене популярний в Україні і важливий? Тому що ця поезія, вона пов’язана, реп пов’язаний саме з правами людини, саме з тим, що ми боремось за свободу, з правдою. В репі є певна культура, якої мені не вистачає вже в моїй культурі, де я співала. Тобто в інді, в моєму просторі, а можливо я не бачу цього. Мені не вистачало правди. Тобто дуже багато було схожого, дуже багато для мене було такого вже однакового. І я шукала щось інше. Я шукала якісь нові слова. Тому я пішла на літературний курс, бо я, в принципі, філолог. І оскільки я ще маю філологічну освіту, я писала завжди вірші, я завжди писала свої пісні, я писала і тексти, і музику. І в мені закладено насправді дві складові. Я людина, яка про тексти і про музику. Але тексти насправді для мене завжди були важливіші, ніж музика.
І я в них багато вкладала своїх думок, якихось есенсів, але якось, можливо, в якийсь час музика стала більш помітною в проекті музичному. І тому я пішла за музикою, а зараз мені хочеться більше тексту робити. І тому реп для мене став відкриттям, тому що він поєднує в собі і свободу, до речі, про яку ми говоримо, бути собою. І це зараз протестний жанр, який є здоровим. Тобто він не пов’язаний там з якоюсь деструктивною субкультурою. Реп для мене пов’язаний саме от з тим, щоби казати правду.
І казати правду в рамках того, що ти бачиш про людей. Це соціальний жанр, який більш такий він може бути і про індивідуальні переживання, але в принципі в репі дуже багато чого про людей. Тобто, якщо подивитися які тексти в Америці, які тексти там в Англії, там теми піднімаються про соціальні зв’язки, про те, що відбувається між людьми. І це дуже важливо. Тобто реп – це таке дуже колективна творчість. І репери, мені дуже було приємно, от коли я почала робити реп, спочатку моя музична тусовка вообще мене не зрозуміла, коли я показувала, але я поділилася з Onuka і Onuka мені сказала: “Ти знаєш, я не знаю, що це, але я але я тобі кажу: “Це щось цікаве, роби”.
Ну, тобто, вона прямо от мене надихнула це робити. Вона сказала: “Шукай того, хто тобі скаже, як це робити, але це щось прикольне і круте”. І оскільки це жанр достатньо такий нетиповий для репу, Spoken World, тобто взагалі реп він такий більш ритмічний, більш такий знайомий, простий, а тут Spoken World більш складна поезія, в якій не такі квадратні рими. Тобто люди очікують квадратних рифм. В мене дуже складні тексти довгі і вони там мають паралельні рими або рими, які є не настільки прямими. Там може бути, наприклад, склад, який я говорю, там римується з наступною, а там зі словом або з реченням, яке не є послідовним за нашим алгоритмом, який мислимо, але воно слухається дуже музично. Ну, тобто, такий цікавий момент.
Нік Лисицький: Архетип нації створюється за підтримки Українського культурного фонду і виходить у різних форматах. Тож обирайте, який вам до вподоби, слухайте, дивіться, читайте наші випуски, а також діліться думками в коментарях, адже у цьому проекті важлива кожна думка. І звісно ж, підписуйтеся на наші канали та сторінки, щоб не пропустити нічого цікавого. Всі посилання в описі до цього випуску.
Нік Лисицький: Про твою минулу творчість колись сказали, знайшов таке визначення, оцінку, що це літопис нашого часу.
Блекфіш: Ну, я починала тоді, якраз революцію гідності і мій попередній проект був пов’язаний з революцією. І тому я кажу, що мені уже тоді це була перша хвиля протестних музикантів і мені здається, що зараз протестні музиканти, мої колеги здулись, вибачте. Ну, тобто там ніякого протесту вже нема. Там вже, ну, на жаль, є певна економічна складова. А оскільки в нас фінансова криза, дуже важко, знаєш, бути успішним і працювати, і заробляти.
І я бачу, як музикантам важко, я бачу, як всі гребуть. І ще ж це не найприбутковіша сфера в Україні. Тому я просто вирішила в якийсь момент, що я хочу просто робити те, що я хочу. Не заради грошей, а заради творчого задоволення і задоволення мого як людини. І тому я себе звільнила від економічних якихось зобов’язань, своїх особистих очікувань. І я перестала підлаштовуватися під всю індустрію. Я перестала робити те, що від мене очікують, або як ми робили раніше за шаблоном, як музиканти, бо дуже багато там таких речей, які пов’язані з відносинами з людьми з індустрії. От. А в репі мені подобається, що ти приходиш і тебе оцінюють за твоїми скілами. От наскільки крутий текст, настільки крутий в тебе фідбек.
Тебе критикують, тому що там дуже багато талановитих людей насправді, тому що там зберігається дух конкуренції, здорової конкуренції, не по блату. А чий ти артист? А там в мене менеджер, який тусується з кимось, з кимось бухає і він тобі прокладає шлях. Оскільки я людина, яка говорить правду в очі, це взагалі, мені здається, моя проблема по життю. Дуже багато таких неприємних, можливо, якихось було ситуацій, які в мені не подобались, бо я казала, що мені не подобається, тому я була незручною в своїй сфері, в музичній. А в репі я побачила, що так всі роблять. Я думаю: “Боже, так це ж моє ком’юніті, так нарешті ж я все скажу, що я думаю, да, скільки ж можна, знаєте”. Ну, тобто, да.
Нік Лисицький: реп – це більше про волелюбність, чи це і ознака часу також, чи це саме ознака часу?
Блекфіш: Це про волелюбність і про те, що я так собі відчуваю, моя особиста думка, що реп зараз несе справжні сенси українського суспільства. Ми критикуємо наше суспільство, ми говоримо правду, яка не пов’язана з якимись вигодами нашими. Тобто ми не зацікавлені. От репери, вони взагалі проти вигоди. От якщо це репер, який, наприклад, некомерційний, тому що є репери, які дуже технічні, дуже класні, але вони, ну, працюють все-таки як комерційний проект. У них там є свої зобов’язання. І я поважаю колег, тобто в мене нема ніяких претензій. Але сам по собі реп він андеграундний жанр. Тобто це жанр, який завжди був з вулиць. І от той момент, що ми голос вулиць, це, мені здається, якраз показово, бо вулиці зараз диктують тренди. Що в моді зараз антифешн, якщо ви знаєте там, хто там шарить трошечки в фешені, от антифешн є зараз визначальним.
І от я тільки повернулася з Англії, познайомилася з одною молодою англійкою і вона мені розказала каже, що у нас зараз в Англії там вона навчається на стиліста, на дизайнерку фешн і вона каже: “Ой, ми зараз надихаємося тим, що пересміюємо багаті бренди, там чи Шанель. Пересміюємо, тобто інтелектуально перепрацьовуємо. Ми говоримо, що та ми не хочемо носити це, але в нас є копія, але копія інтелектуальна якогось дизайнера, який висміює той бренд”. Ну, тобто це вже говорить про певний процес осмислення економічної цінності того, що ти є особистість, а не бренд, який більше, ніж особистість. Та і от у нас ще, на жаль, можливо, це сприйняття якоїсь розкоші і бажання чогось отримати того, що коштує мільйон там гривень, але тобі це треба ця сумочка.
Це для людини як перекрити якісь свої комплекси. А там вже люди давним-давно от в Європі це переосмислили, у Франції, що не треба бути показовим, просто треба мати смак і може почуття гумору, якийсь сарказм. І це цінується більше. І тому я думаю зараз Музика теж в процесі такого переосмислення тої алегархічної музичної традиції, яка була спонсорована олігархами медіа, спонсорована олігархами артисти, які підспівували їм, які транслювали їх цінності. І зараз з’являються люди, які транслюють цінності, надихаючись своїми друзями з фронту, надихаючись своїми друзями, які роблять якісь героїчні вчинки, бо реально цим ми всі надихаємось. Ну, тут не можна пройти повз, коли ти таке бачиш. І той чувак, який їде на якомусь Тесла або на, не знаю, Porsche, він взагалі поряд не стояв. Мені п****, в що ти там вдівся, що ти там розказуєш, скільки в тебе бабла. Ти вообще для мене ніхто. Ти взагалі не знаєш, що таке війна. От коли вийдеш там на фронт з хлопцями, поспілкуєшся, побудеш з ними хоча б раз в окопі, я тебе от буду поважати. Ну, тобто, а так оті всі речі, які надягають на себе люди, вони тільки закривають певні комплекси. І зараз це дуже відчувається в Україні.
Нік Лисицький: Ти говорила про те, що призначення твого проекту – це морально-психологічне забезпечення. Чому саме реп?
Блекфіш: В принципі, реп і є для мене морально-психологічним забезпеченням особисто.
Нік Лисицький: Чому?
Блекфіш: Ну, тому що почнемо з того, що я, коли їздила мої виступи з культурним десантом, вони були як музиканта. Я співала пісні і я побачила, от я ж тобі розповідала певне розчарування наших військових, от коли був перший контрнаступ, потім другий контрнаступ, як в них всередині все змінилося і як моя музика на них впливала до контрнаступу із Залужним. Та а потім після відставки з Залужним, як я виступала, що я доносила, про що ми говорили. І ці всі розмови і відчуття і те все внутрішнє, що в нас відбувалось, це те, що сформувало мене як особистість. І от у 23-му році влітку, в серпні в мене була дуже сильна внутрішня криза, що я не відчувала себе потрібною в цивільному житті. Я вже якби відчувала, що щось зі мною не так, я роблю щось недостатньо і моя музика не працює. І я була якась не така для себе. Я не була задоволена, незадоволена була своїм життям. От. В мене в таких випадках завжди є бажання тікати з цивільного життя і доєднатись до друзів у війську.
Але, мені друзі завжди питають мене, чи, ну, не чи ця мотивація є дієвою для тебе. Тобто бігти і втікати від цивільного життя, це не є мотивація йти до війська. Перше. Друге, дочекайся жіночої мобілізації. Третє: “Тато сказав: “Я зараз служу, тобі забороняю”. Ну і, тобто для мене це було дуже важко. І я тоді не розуміла, що мені робити. Вже співати не хотіла. А оскільки я себе зайняла тоді літературними курсами, бо я людина, яка любить читати і взагалі все, що пов’язано з літературою і культурою людською, там природою душі людини, мене завжди цікавило. От я якось вчилась, вчилась і от в якийсь момент мої вправи, які ми там робили, нові знання, нові розмови, все, що відбувалось в моєму житті, сформувало в мені потребу. От і коли я почала це говорити, озвучувати, оце мені допомогло. І коли, ну, так просто поясню людям, що морально-психологічне забезпечення – це, ну, термін з військового з військової нашої сфери.
І це підтримка військових в бойових діях. Тобто ми приїжджаємо як музиканти і є частиною морально-психологічного забезпечення. Тобто я про це багато чула, мені про це розповідали друзі, з якими ми їздили. І ми працювали з психологами, з капеланами. Ми наразі, от ми виходили музикант, капелан, психолог. І я так собі: “О, прикольно, морально-психологічне забезпечення, то це ми психологи, капелани і музиканти, артисти”. Ну, тобто там були не тільки музиканти, там були фокусники або якісь ілюзіоністи, люди, які щось транслюють мистецтво. От і це було для мене таким відкриттям, що ми є отою, а, важливою силою, яка підтримує кукуху, да? Але якщо ти заходиш, занурюєшся в травму людську і якщо ти бачиш дуже страшні речі, а я бачила якісь дуже кризові моменти у людей і було дуже важко моментами, коли ти приїжджаєш до хлопців, які тільки вийшли піхотинці вийшли з задачі і ти бачиш їх очі, а це просто ні з чим не порівняти.
Тобто ти не можеш нічого сказати, бо у людей настільки страх того, що вони побачили, там так змінюється свідомість, що ти просто розумієш наскільки це важко. І от якщо у людини немає мотивації в цивільному житті, я би от їх відправила просто до тих людей, до піхотинців. От одразу вся мотивація з’явиться і ти побіжиш і будеш працювати ще рік. Посиди, порозмовляй, спитай, як справи, просто от побудь поряд. І на жаль, чому не працюють новини? Та вже тому що от морально-психологічне забезпечення – це коли ми знаходимо сенс, коли ми знаходимо внутрішній стан. А новини нам внутрішній стан не дають. Та от внутрішнє – це щось про душу, це щось про нашу свідомість, яку ми формуємо. І щоб сформувати ту свідомість, треба всередині собі пройти шлях, який я пройшла, знайти в собі щось нове. Я, мабуть, себе врятувала від кризи і десь людям це відгукується. Не знаю наскільки це буде цікаво далі, але поки що в мене це працює.
Нік Лисицький: У нас, до речі, в гостях уже був капелан, військовий.
Блекфіш: колега.
Нік Лисицький: військовий психолог сьогодні музикант.
Блекфіш: музикант. Так.
Нік Лисицький: Тобто ми, я сподіваюсь, теж певним чином, якщо ви будете дивитися наші випуски, це для вас теж буде певним елементом морально-психологічного забезпечення. Ми на це дуже сподіваємось. Питання про власне знову про волелюбність. Сьогодні в українській музиці як ти вважаєш, як ти бачиш, чи є в нас продовження ось цієї фольклорної традиції волелюбності?
Блекфіш: Та є багато. Просто я мабуть зараз не сфокусована. В мене просто часу немає, чесно, і ресурсу дуже сильно слухати всю музику нашу, бо я дуже сконцентрована на тому полі, де я працюю і тому, що мені цікаво зараз от саме фольк складова мене не цікавить так сильно. Я більше зараз про тексти, про літературу і…
Нік Лисицький: я саме про тексти, я маю на увазі про зміст, не про те, що ми там переспівали фольклорні твори. А ось насправді, якщо подивитися фольклорні тексти, там теж не завжди буквально сказано про волю і про свободу, і про любов до свободи, але ось цей дух волелюбності, він відчувається з багатьох пісень: козацьких, із стрілецьких, із із ліричних навіть пісень, із дум. Тобто він всюди присутній. Зараз в нашій взагалі в нашій пісенній…
Блекфіш: …традиції.
Нік Лисицький: в нашій пісенній традиції власне ось чи є зараз ось ця волелюбність, що вона представлена в різних жанрах.
Блекфіш: Слухай, ну мені здається, що наша музика, вона як і література, як і театр, вони завжди були реакцією на соціальні процеси. І тому реакція на те, що відбувається в наших в нашому житті і в державі, вона, ну, викарбовується в мистецтві. Я впевнена, що там все є. Я впевнена, що зараз просто сплеск, от наскільки я знаю, зараз сплеск літературної творчості, літературної діяльності. Там взагалі книги продаються як шалено та літературні фестивалі. Люди хочуть послухати поета, прийти в чергах стоять. Це прекрасно. Ну, тобто це є реакцією на те, що нас знищують, а ми хочемо зберегти своє. Ми хочемо знати, хто ми. Ми вивчаємо свою мову, ми вивчаємо свою літературу. І в цьому є своя краса. І мені здається, що тут, мабуть, не про те, що хтось створює про щось там наше волелюбне, а це про те, що коли є запит, то є дуже багато енергії на це.
І всі розкривають, бо дуже багато людей талановитих в нас в країні було і є, але їх в якісь періоди історичні не бачили, приховували, забороняли, а тільки зараз вони до нас докотилися, да, до нашого розуму. Їх цінність тільки доходить. Тобто наскільки складний шлях у нас? Наскільки комусь було, як можна сказати, не повезло та народитись в якийсь час там в совок і бути поетом українським та дисидентом і померти за це. А комусь зараз ти береш, ти ходиш, в тебе є кав’ярня, в тебе є можливість про це говорити. І ми якби можемо тільки розуміти про не про створення, а от для мене це про певний такий силу до життя. От бути собою.
Ми дуже творча нація. У нас всі співають, у нас всі якісь такі от щось руками роблять, малюють, розмальовують хати. У нас там кулінарні шедеври хазяйка робить. У нас все прикрашається навколо себе. Та у нас дуже декоративна оця традиція, дуже розвинена. Тобто ми дуже такі творці. Кожен, хто дотичний до певної там традиції літературної чи музичної, вони всі є співтворцями.
Я не розділяю там автора і слухача або автора і читача. Це все єдиний такий момент для мене, тому що насправді я ж надихаюсь простими нашими історіями життя. І я пишу не про себе, як от я така дівчинка, привіт, у мене все так класно, я така красива, влюбилась. От про що коротко всі пісні та можна сказати: “Я влюбилась, ти не влюбився. Ти влюбився, я не влюбилась. Там мені сьогодні сумно. Давайте поговоримо про те, такий прекрасний день”. Та, ну, тобто от от все діапазон наших інтересів був.
От там десь, слава Богу, був рок-н-рол український, якась там була у нас рок-сцена, яка щось більше давала там і про волю, і той же Океан Ельзи, та щось про країну було. Але по суті всі пісні плоскі. Олігархічна традиція – це все про секс і про якусь там, я не знаю, якусь тупу історію, вообще неглибоку. Але це все транслювалося і оці всі наші пісні нібито то наша реальність. Та то взагалі не наша реальність. Наша реальність, вона набагато глибша. І от зараз люди дуже чутливі до своєї історії, до справжніх своїх реальностей музичних. І вони дуже чутливі до тем, які піднімають автори. От.
А я чутлива, як автор до того, що з моїм народом відбувається. Я дуже співчуваю українцям, я дуже переживаю за своїх людей. Я вже, мабуть, не плачу. Ну, тобто в мене був період, коли я багато плакала, а в якийсь момент от просто, знаєш, такий був ступор, що ти вже не можеш реагувати постійно оцими всіми сльозами, переживаннями, в тебе якась така холодність з’являється, така раціональність. І десь це в творчості якраз і проявилось, да, тобто що ти холодні якісь речі піднімаєш і ти бачиш, коли ти зустрічаєшся з героями, ну, для мене це герої, люди, які пройшли там фронт, отримали поранення, наприклад, мої друзі зараз, от я бачу друзів моїх, які зараз отримали поранення, я з ними там спілкуюся і я знаю, як вони спочатку там з, ну, от я знаю цей шлях вже дуже довго деяких людей і ти просто не можеш бути.
Ну, тобі соромно поряд з такими людьми там думати про якусь фігню і робити якусь фігню. Ну, це мій особистий досвід. Хтось хоче від цього так закритися і хоче, ну, там, простіше жить, а давайте зароблять, а бізнес, а де гроші? Ну, зараз не той світ, воно потім закінчиться. Тобто, на жаль, у нас критична маса людського болю, вона переможе і справедливість прийде. Тобто голос совісті він має поставити все на місце. І я думаю, що навіть якісь будуть зміни в такому дуже от ціннісному моменті. Вони зараз, можливо, не до всіх дійшли, але в мене в мене вже точно це пройшло.
Нік Лисицький: До речі, як твої рідні сприйняли новий формат, новий жанр?
Блекфіш: Ну, чесно кажу, як є. А бабусі я не ставлю. Вона знає, що у мене є реп з матюками. Вона так спочатку: “Боже, дитино, з матюками, ти ж вихована”. Бабуль, ну я не можу без матюків писати про війну. Там небагато. Тато, от тато, він так, ну, як сказати, він скептично до цього ставиться. Він мені завжди каже: “О, я так скучив за твоєю музикою”. Говорю: “Папуль, ну, мені не хочеться співати”. Я кажу: “Я от себе відчуваю так”. Він: “Ну, хочеш, той й роби”. Тобто він не є моїм слухачем. Бабуся не є моїм слухачем, мама не є моїм слухачем. Мама взагалі, о Боже, але вони просто, ну, ну якби якщо б я робила музику для своїх батьків, то мабуть би слухали тільки мої батьки. От. А коли ти говориш якісь речі, які є незручними навіть твоїм батькам і твоїм родичам, то щось ти робиш, мабуть, правильно. Ну, мені здається, це правда от бути творчою людиною, яка дійсно на пульсі тримає якісь свої людські моменти. От, до речі, це про волелюбність. Та от про що ми говоримо? Про свобода бути собою.
Я можу помилятись. Я не кажу, що я істини якісь там так, я в пошуку, але мені треба той діапазон моїх тем, той діапазон моїх помилок. Я впевнена, що мої моральні, ну, моя особистість, яка вже сформована, вона мене не заведе в якусь деструктивну історію. А от саме творчість, вона допомагає виразити той біль, який я всередині себе відчуваю, і впоратися з ним, описати це. Дуже класно описано, ну, багато є досліджень, що коли в нас є межові людські переживання, тобто такі страшні, а у нас по суті найстрашніші переживання зараз, які можуть бути в людському досвіді, дуже важливо це почути і проговорити, от прожити ще. І повертаючись до морально-психологічного забезпечення.
У мене завжди була така всередині глибоке бажання допомогти військовим прожити їх історію, щоб вони знали, що про них говорять, що це вони просто почули, що про них там якась дівчинка з цивільного життя говорить і вони нам потрібні. І ми думаємо, ми розуміємо, що відбувається. А потім, коли вони розуміють, коли військові розуміють, що їм вдячні, а це взагалі найголовніше, що маємо ми відчувати, це вдячність і це повага. То ми якби формуємо певну культуру, відносини до цих людей, які віддали набагато більше, ніж ми за нашу свободу.
Ми там можемо тільки філософствувати на цю тему, сидіть розмовлять, слава Богу, і нам на це дають можливість там, щоб ми сиділи в ефірах. От. Але сама суть, що ми тої ціни не розуміємо. І внутрішньо моя трансформація була пов’язана з моєю дотичністю до фронту. Я навіть там не була, як людина, яка служила, але навіть моя дотичність мене змінила просто до невпізнавання, ну, ну просто кардинально змінила мене, бо ти не можеш бути іншим, коли ти це все побачив, почув тих людей, побув у їх присутності. От.
А якщо люди ще не мають того досвіду, то я думаю, що якраз такими інструментами, як творчість, ми можемо їм допомогти це відчути. І от коли людина відчуває щось і вона розуміє, про що, яка симпатія в неї з’являється, їй тоді легше зрозуміти, що що вона може дати людині, яку вона не розуміє, щось інше, щось нове. Тому творчість якраз і несе оту зараз місію пояснити відчуття і почуття різних досвідів наших українців.
Нік Лисицький: Якщо уявити, що твій, я дуже сподіваюсь, що і через 100 років твій реп будуть слухати. Е, яке послання ти хотіла б залишити людям?
Блекфіш: Дуже не готувалася до цього питання. Мабуть, там вже хтось вирішить, що я там хотіла, яке в мене послання. Або може я це послання сформулюю пізніше. Я ще його не сформувала. В мене нема послання через 100 років. В мене зараз концентрація на моменті. І зараз в мене є послання людям. От в моменті я хочу, щоб люди шукали нові сенси і розуміли, що війна – це робота, це рутина.
А якщо в тебе є традиції та от якісь рутини, які ми робимо кожен день, ми кожен день чистимо зуби, ми п’ємо каву, ми їздимо на машині на роботу, ми водимо дітей в школу, ми формуємо якусь спільну, ну, у нас є культура гігієни, культура нашої їжі, культура нашої там роботи, навчання, а от культура того, як ми воюємо і як ми боремося, у нас іще її не сформували і ми її тільки зараз якось усвідомлюємо. Мені здається, що зараз от якраз через такі творчі нариси, мої тексти, я намагаюся описати, яка має бути наша культура, як нації, яка воює. А дивлячись на нашу історію, ми воюємо дуже часто. Ми як так, знаєш, от постійно перекотиполе, у нас постійно щось відбувається. Ми не розслабляємось, у нас нема такого, хоч ми дуже стабільні, естетичні самі по собі землероби, які нікому не ходили, не робили погано і нам ми не кочова якась нація, яка там бігає, нападає. Ми дуже, ми дуже домашні, але із-за того, що, ну, козаки вони були кочові, ладно, але вони в своєму були. У них там більш-менш така була в них цей момент, що там козак він такий Січ, була Січ, де вони жили і довкола Січі.
Але сама суть, що він такий був відірваний козак все-таки від родини. Вони більш до війська були прив’язані, а жінки окремо жили. Та але по суті все одно жінки були і все одно було куди повертатися. І от нам треба зрозуміти, що ми постійно воююча країна насправді. І культура наша вона повторюється і повторюється. Треба просто переосмислити, а що ми можемо разом згуртуватися і робити там якусь рутину кожен день. Якщо це донат, а то як часто ти маєш це робити? Кому? От і в мене там є чітко. Я допомагаю тільки перевіреним військовим. Ну, своїм друзям. А що я можу зробити? Я допомагаю друзям друзів, тому що мене друзі просять допомогти. Ну, тобто дуже таке по можливості. І якщо ти собі поставиш якусь задачу, що ти робиш для загальної перемоги своєї нації, моральної підтримки своєї нації, ти щось робиш, хоч щось, не знаю, там мову вчиш, там підтримуєш, там плетеш сітки, але ти щось робиш, то це культура спільна. І мені здається, що от нагадування про війну через такі людські моменти, вони нам можуть на це надихати, на такі якісь класні речі.
Нік Лисицький: Ми сьогодні згадували про жіночі образи в фольклорі і взагалі. Як ти думаєш, чи є різниця між тим, як жінки і чоловіки відчувають і реалізують свою свободу? Як ти це для себе відчуваєш?
Блекфіш: За чоловіків не буду говорити точно. Ну, за себе скажу. Я, мабуть, дуже щаслива, що я народилася саме в цій країні, в цій родині у моїх батьків, бо мені давали можливість виміряти себе і свою свободу. Я навіть з дому пішла один раз, тому що я була незгодна з тими правилами, які мені були запропоновані. Я рік була по суті як в протесті, але це був дуже такий розумний протест, тому що він був, в принципі, через мирну угоду з моєю мамою. Тобто мама була посередником, да? От вона якби намагалась якось зі мною домовитись.
У мене мій шлях показує, що якщо я в чомусь впевнена і якщо я чимось загорілась, як, наприклад, цей реп. До речі, я була в Німеччині перед, ну, якраз перед нашим інтерв’ю, я їздила в Англію, потім в Німеччину. Це моя традиція заїхати до мами. Мама в мене переселенка з початку війни. І а я як мама: “Ну що там твій реп?” Кажу: “Мам, ну мені дуже цікаво. Так цікаво”. Вона: “А гроші?” Кажу: “Мама, в репі грошей нема”. Як це? То чим ти займаєшся? Кажу: “Мам, перестань, будь ласка”. Ну, тобто для мами це був шок. І вона, “я ж за тебе переживаю, доця”. Я розумію, що мама переживає. Для неї це якась картинка, яку вона бачить. Але от моя свобода, та як творчої людини, це теж важливо, тому що це ми стать бути собою і не вестись на страхи своїх батьків, на страхи своїх сусідів, на страхи своїх начальників чи когось. Не боятись. Оце мабуть про жіночу таку мою іпостась, бо я не можу за всіх говорити, всі жінки різні. В нас є жінки нетворчих професій. Я думаю, за них я взагалі нічого не можу сказати.
Нік Лисицький: Тобто реп – це більше для тебе, власне реп і зараз твоя творчість зараз це власне більше ось про волелюбність, про цінності, ніж про кон’юнктуру чи про…
Блекфіш: …ну, взагалі творчість і кон’юнктура – це якось неспіввідносно. Ну, тобто погодься, та от коли людина творча, їй же ж хочеться свободи, вона хоче щось сказати більш свіже, нове. І художники мають цю та от теж таку характерну рису, що вони дуже вільні, вони такі, ну, достатньо це відчувається, колись то була актор або художник, вони такі дуже вільні люди, емоційно дуже розкуті. От і для мене реп – це просто я зараз я не знаю, ким я буду потім. Ну, надіюсь, що я буду реперкою і в мене це буде виходити і це якось воно кудись приведе. Не знаю, з Повітрулею я тобі історію розкажу.
Нік Лисицький: Давай.
Блекфіш: Це було дуже смішно. А ми приїхали з татом на літні канікули, з мамою до бабусі. Бабуся в Рівненській області в селі живе. Вона людина, яка оці всі, знаєш, вишивала оце все. Вона там дуже дотична до фольклору була. Вона пам’ятає ці старі пісні, старі казки. І щось вона, ну ми говорили про те, як мене в сім’ї називали. От яке в мене там прізвисько було в сім’ї. І бабуся каже: “Так нази, ну, Сергію”, тато каже: “Сергію, е, вона в тебе така творча, вона в тебе така красива дівчинка, назви її павітруля”.
А тато каже: “Це непристойно, я її так називати не буду”. Ну, тобто для тата, знаєш, тоді я пам’ятаю, як бабуся пропонувала: “Павітруля”, а тато “це непристойно”. Ну, якось, якось, якось я запам’ятала цю повітрулю, як щось таке непристойне. Ти мені колись згадав і мені так флешбекнуло. Я згадала бабусю Галину, її вже давно нема, але вона якраз була оцією берегиною традицій з Рівненщини. І я в неї свою філологічну практику записувала. Її там історії, пісні. Вона вишивала багато. От і вона пекла хліб. Оця піч біла. Ну тобто це цього в мені на противагу Кривому Рогу, який був російськомовний, в мене ще й була отака реальність. Тому мені дуже комфортно. Я переходжу дуже спокійно між мисленням людей. Я розумію, як мислять люди з різних регіонів. От і в чому наші якісь там, да, от ключики один до одного.
Нік Лисицький: Тобто зв’язок з традиціями в тебе від бабусі, напевно.
Блекфіш: Та з бабусею в селі у Рівненщині. А і моя любов до фольклору. Я в дитинстві любила народні пісні. В мене був такий досвід. Я співала багато народних пісень в музичній школі, тобто їх вивчала небагато. І потім університет. Ну, тобто в університеті в нас був ще окрема дисципліна про народну творчість і про українську літературу. Там давня українська література, вона дуже пов’язана з фольклором. І взагалі фольклор він повторюється, він приходить і в модерну літературу. Тобто ми постійно це все згадуємо. І ну для мене, наприклад, зараз дуже цікаво те, що робить Onuka, незважаючи, ну якби я не із-за того, що я її знаю, а із-за того, що дійсно людина настільки це свіжо транслює. Вона така, я її називаю українською Бьорк. Для мене вона рівня Бьорк. Тобто переосмислення своєї традиції, своєї національної спадщини в такому електронному сучасному звучанні, оце це щось космічне для мене. Тому так.
Нік Лисицький: На завершення бліц-інтерв’ю. Сім коротких запитань, сім коротких або не дуже коротких відповідей, як тобі зручніше. Яку рису характеру ти найбільше цінуєш в людях?
Блекфіш: Чесність.
Нік Лисицький: А яку вважаєш найгіршою?
Блекфіш: Брехню. Ну, тобто коли людина бреше.
Нік Лисицький: Що тебе надихає?
Блекфіш: Люди.
Нік Лисицький: А що лякає?
Блекфіш: Не знаю зараз, що мене лякає. Ядерна катастрофа наразі.
Нік Лисицький: Що тобі допомагало триматись у складні моменти життя?
Блекфіш: Творчість, пісні і тексти. Все, що я роблю нове, творче.
Нік Лисицький: Головна мета або місія твого життя?
Блекфіш: Дуже цікаве питання. Головна мета або місія мого життя? Я ще її, мабуть, не знаю. От головну мету. В мене вони різні. От, мені б хотілось, можливо, бути щасливою в першу чергу, тобто як особистості. Хочу бути щасливою і хочу, щоб навколо мене людям було комфортно. Тобто, щоб я була щаслива і щоб моє щастя не шкодило іншим людям.
Нік Лисицький: Якщо тобі буде потрібно обрати три слова, які характеризують українців, які це будуть слова?
Блекфіш: зараз? Ну давай волелюбність, тому що це про свободу. Сміливість і гордість. Це про українців для мене. Гордість – це теж про нас.
Нік Лисицький: Дякую.
Блекфіш: Дякую тобі.
Нік Лисицький: Зараз у тебе буде чудова можливість заспівати українську народну пісню, тому що час для нашої традиційної гри з гостем. Наша фольклорна скринька. І сьогодні в ній несподівано для співачки пісні. Ми пропонуємо тобі три пісні. Ти можеш вибрати одну з них, яку тобі пощастить. Давайте ми одразу дізнаємося. Ти обираєш аркуш якийсь з цих трьох аркушів, дивишся на назву, кажеш нам і співаєш.
Блекфіш: Добре. Ой, у лузі червона калина.
Нік Лисицький: О, тобі пощастило, тому що цю пісню точно знає кожен українець. І, напевно, навіть і за кордоном вже багато хто знає. Угу. І ця пісня, напевно, найкраще відображає, власне, волелюбність українського народу.
Блекфіш: Дуже цікаво, що другий куплет дають оцей. А я другий куплет бачила. Не хилися, не хилися, червона. А не хилися Червона Калина, в тебе білий цвіт. Не журися Україно, в тебе добрий рід. А це що друге виходить?
Нік Лисицький: Те, що різні куплети в піснях – це якраз ознака народної пісні.
Блекфіш: Та що вони різні, да? Що є?
Нік Лисицький: Так. Тому що ось дуже цікава історія власне з пісні “Ой у лузі Червона калина”, що це не зовсім, так би мовити, народна пісня, тому що спочатку вона була народною, називалася “Розлилися круті бережечки”. І в 1914 році Степан Чернецький у Львові використав її для театральної постановки. І власне так з’явилася пісня “Ой у лузі Червона калина”. Прикольно.
Блекфіш: авторська. Але згодом вона стала настільки популярною, що сьогодні всі її вважають народною. Тобто пісня..
Нік Лисицький: …ну, тобто вона стала загальна. Це як “Очі чорні” або “Чом ти не прийшов”, яку заспівала тріо Мареничі. І вони звучать, пісня звучить як народна.
Блекфіш: Ну, тобто це власне історія, як пісня з народної стала авторською, потім з авторської знову стала народною.
Нік Лисицький: Та та в нас народ підхоплює і сам робить уже свої сенси. Ну так. І, власне, ось якщо пісня змінюється, то це власне ознака того, що вона є народною.
Блекфіш: Угу. Ну да, вона живе своїм життям і в неї немає цієї сталої форми. Да. В різних регіонах різні варіації пісень та народних, особливо. А я хочу заспівати той куплет, якого ми мало знаємо, бо всі знають перший куплет. А от є такий дуже хороший куплет, який нагадає нам про те, що ми ще в процесі і нам треба нові сили. І це дуже хороша ілюстрація того, чого я хочу побажати нашим слухачам і українцям. “Не хилися, червона калино, маєш білий цвіт. Не журися, славна Україно, маєш вільний рід. А ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо”. Дякую за варіацію Андрія Хливнюка. Маю честь продовжити вашу традицію.
Нік Лисицький: Дякую, Блекфіш.
Блекфіш: Дякую вам. Дякую. Було дуже, насправді, приємно прийти. Це моє перше інтерв’ю, до речі, таке відео. Тому дуже класно, що це саме в такому прикольному проекті відбулося. Я дуже щаслива.
Нік Лисицький: Дякую. Дякую за запрошення. А зараз у нас рубрика Артефакт, у якій ми просимо гостей залишити щось на згадку про себе. Сьогодні у нас в студії реперка Blackфіish, тож ми вирішили попросити тебе написати і зачитати, можливо, нам реп, присвячений велелюбності.
Блекфіш: Я хочу подарувати вам ваш музей або вашу таку колекцію, оскільки це народна вже, як на мене, буде пісня. “Поки ми тут втомились, поки хтось марить про Трампа, мій тато мовчки…” Тато мене за цю фразу дуже сварив. “…на фронті, на сході, вибачте, ну, я уже так напишу. Мій тато мовчки на сході і каже: “Не треба зборами допомагати, він вирулить сам”. Пройшла романтична пора. Зараз настав час практиків”. Це фраза з мого треку “Практики”, присвячена всім людям, практикам, хто тримає фронт. Усьо.
Нік Лисицький: Дякую.
Блекфіш: Та можливо це дійсно буде вже якийсь такий музейний експонат.
Нік Лисицький: Друзі, сьогодні у нас в студії була реп-виконавиця BlackФіish. Напишіть у коментарях, що цікавого ви для себе дізналися. Чи вважаєте ви, що волелюбність одна з важливих цінностей, притаманних українському народу? Нагадаю, що ви можете дивитися випуски проекту Архетип нації на YouTube, слухати на ваших улюблених подкаст-платформах і читати на сайті magicworld.com.ua. Зокрема, там ви знайдете науково-популярні есе, підготовані фольклористкою Мариною Демедюк, та записи фольклорних творів у виконанні відомих акторів. Дякую за увагу і до побачення.
