Гість випуску: Петро Мага — народний артист України, поет, телеведучий.
Транскрипт розмови
Нік Лисицький: Вітаю. Я Нік Лисицький і це Архетип нації. Культурний проект, який досліджує основи української національної ідентичності. Якими ми були, якими стали, якими маємо та можемо бути. Відповіді шукаємо у фольклорі, а також у розмовах з яскравими представниками нашої нації. Сьогодні наш гість народний артист України, поет, телеведучий Петро Мага. Доброго дня, пане Петре.
Петро Мага: Добрий день.
Нік Лисицький: Кожен випуск нашого проекту присвячений певній цінності, характерні для української нації, е, одному з елементів нашої ідентичності. І сьогодні я хотів би вам запропонувати поговорити про таку цінність, як самовираження. Готуючи цей випуск, ми досліджували, як самовираження представлене в українському фольклорі. Я зараз зацитую, що ми сформулювали власне у Українці впродовж століть шукали і знаходили способи висловити себе. У традиційних пісенних та прозових творах українці висловлювали не лише індивідуальне, а й колективне: пам’ять, біль, радість та надію, перетворюючи навіть травматичний досвід у символи, мелодії та образи. Бути унікальним, а не частиною системи- природне бажання українця із творчим чуттям та прагненням до індивідуалізму. Пане Петре, чи згодні ви з цим твердженням і що таке самовираження для вас?
Петро Мага: Ви чпанули ее насправді дуже складну тему. Воно тільки на поверхні так: “Ой, у нас такі гарні пісні, горе співаємо, щастя співаємо. 90% пісень починається словом ой”. Та причому ой може бути гой, а може бути огой там. Насправді самовираження не тільки в цьому самовираження е в дуже багатьох речах в різбярстві. в ее побудові, в тому, що знаєш, колись один із подорожуючих Україною британців написав, що він краще поїсть з підлоги в хаті українця, ніж зі столу ее російського дворянина. Тому що хата мала бути побілена, помазана, біля неї мали бути мальви, а мав бути тин з перелазом, е, мало мав бути свій власний простір.
Українець – це господар. Обов’язково мала б бути якась присадибна худоба. І це мало бути. І колективно її пасли. А хіба це не самовираження? А коли люди збиралися до купи і вирішували: “Сьогодні ти пасеш, завтра я пасу післязавтра”. Так черга. Хіба це не самовираження? А розписані глечики, які не схожі між собою ніде. Хіба це не самовираження? В мене є вдома унікальна штука. Я її купив там буквально за смішні гроші. Це глечик. І він називається курний. Курні глечики – це е-е чорні глечики, які в оцих от печах, які фактично зберігали дим в собі.
На Чернігівщині було одне місце в селі, воно вважалося проклятим, тому що там колись згоріла хата і його ніхто не купував. Ну і нарешті прийшла людина, викупила цю ділянку, вирішила будуватись. І коли вони знесли Цей фундамент, який там був, ну, ці залишки того старого, там виявилася піч. Це була хата гончара. Вони її розбили. Там всередині було 130 глечиків, які чекали майже 200 років до того моменту, коли їх звідти виймуть. Ну, вони не розуміючи цінність цього всього оцього глечика, у якого криш кришка аж дзвенить, коли ти по ній б’єш. Корний, от він 200 років чекав в печі, коли його звідти заберуть. А де ще таке є? На я вже не Не кажу, що кажуть, що у нас найбільша пісенна спадщина, яка є. І мене лякає те, що м ми про це все забуваємо. У нас зараз одна із така сторін в самовираження – це інтернет, куди кожен може злити весь свій негатив і так далі.
А я належу до тих абсолютно ненормальних людей, які, якщо бачать, що ти написав хорошу книгу, я мушу тобі або зателефону або написати, або зустріти, сказати. Я порадію за кожного. Я, якщо бачу, що хтось зробив хорошу пісню, я обов’язково це там. А є ті, хто продукують тільки, перепрошую, гнії, лайну. Так, я би їм хотів нагадати, звідки воно виходить і що вони собою являють на даний момент.
Кажуть: “Якщо раніше тільки сім’я знала, що ти ідіот, зараз завдяки інтернету знають всі і те, що в нас відбувається, плюс це стало е-е отримало загострення від бойових дій. І у нас причиною для от зараз національне самовираження, на жаль, у нас полягає в чотирьох буквах срач. Знаєте, от е це страшна біда, тому що е причиною для нього може стати мовне питання, конфесійне питання, релігійне питання, а питання ее захисту батьківщини чи не за Ну як можна не захищати власну батьківщину. В цьому теж є своє самовираження. Е, тільки зновутаки у цьому самовираженні з’явилися речі кон’юнктурні дуже сильно.
О, то, що називають Байрактарщина. Знаєш, колись коли стався Майдан, коли ее померла Небесна сотня і мені стало страшно, тому що на наступному одному з пісенних фестивалів перші 10 пісень, вони казали, що треба пропустити все сумне, а далі виходити на попсу. То там Небесна сотня, Небесна сотня, вас всіх убили, похоронили. От і оця от люта спекуляція на цьому всьому. Тобто якщо зараз нормальній людині скажеш: “Плине кача”, е-е і вона десь там пройде мороз по шкірі. І я згадую те, як перших загиблих виносили під цюми мелодію. А потім, коли її почали вже крутити всюди, у мене почалися страхи в організмі, як за фразу: “Слава Україні”. Я не хочу, щоб святе для мене словосполучення “Слава Україні” обернулося на славу КПСС, тому що, е, як на мене, словосполучення “Слава Україні”, еж стало частиною нашого самовираження великого, да, по ньому GL. по всьому світу. Да, це зазвучало.
Але коли виходить який-небудь е попсовий співачок, то співає, а потім як крикне: “Слава Україні!” І люди дивляться, думають: “А чого? А звідки? А а де ти зараз? І де ти до цього?” Я вважаю, що хлопці, які нас захищають, хлопці, з якими я був в окопах, хлопці, які е в втратили побратимів, хлопці, які мають душу воїна або члени їх сімей, або колись, ну, скажемо так, тематичний вечір, тоді слава Україні доречне. А не треба, знаєте, це як Бога не можна згадувати в суї, так само не можна смітити цим.
Тому, повертаючись туди, назад до українських унікальних речей, мені здається, що все, що потрібно робити, це їх висвітлювати і доносити до світу. Вони самодостатні. Тобто просто якщо м несе Галя в воду, звучить у тому первісному вигляді. Так, коли там сидять бабулі оці бабусине літо, у них ансамблі називаються там, вони не беруть тих, кому менше ніж 80, да? І ти слухаєш і думаєш: “Боже, сльоз затичуть в очах, тому що, ну, реально це щось справжнє, да? І коли виходять в стилізованих спідницях ее 12 см довжини якісь дівчатка, які думають, що це круто, а які комбінують некомбіновані речі і роблять з того похабщину, то я розумію, що ми дуже багато в чому не допрацьовуємо. І це починається з школи. Це починається із сім’ї в першу чергу. А сім’я – це хто? Це ті, хто закладають в дитинку те, що вони знають самі. А якщо вони самі ні х**** не знають, то що мож скажи мені, будь ласка, а що старше? Знак іньянь в Китаї або трипільська культура?
Нік Лисицький: Ну, наскільки я знаю, трипільська культура.
Петро Мага: В який знак іньянь на кожному другому глечику? Що роби? що роблять. Ні, я саме чому я от на цьому акцентую. А що роблять розумні китайці? Вони оголошують там, по-моєму, 2000 років знаку Іньянь, який знаходили на галечиках трипійської культури. Ехби сюди Віктора Андрійовича Ющенка. Він в цьому спеціаліст, фанат. Я бачив, як як він купив.
Я приходжу, він каже: “Такі дурні гроші віддав”. Кажу: “Що таке?” Та оце, каже, купив за 300 доларів черепки. Ну, кажу, а чому ви вважаєте? А, каже, я не знаю, чи вони всі, чи ні, але клянуться, що всі. І от у нього, коли е на роботі був вільний час, він по шматочечку знаходив і підклеював. Він склав отакий от величезний глек і на ньому з двох боків оці знаки іньянь просто вони трошки більше розтягнуті, да? І йому біля 3500 років. Китайці привезли до себе кілька десятків мільйонів туристів і заробили на них купу грошей. А у нас знаходять е фундаменти від трипільських хат і тихенько нікому не сповіщають чи розорюють їх, тракторами розбивають, бо ж засіять треба. Я коли це бачу, мені від цього стає страшно.
Ми маємо таку глибинну культуру, ми маємо такі речі. Причому Україна ж абсолютно різна, да? Всі не раз говорили, що якщо вишиванка однакова, е-е Ее, скажімо, на території там Станіславщини, Івано-Франківщини, то вона сильно відрізняється від Чернігівщини і від Полтавщини. І можна було впізнати. От ти ніколи не задумувався, е-е, чому одні і ті самі музичні інструменти або схожі речі трапляються по планеті унікальним чином? У нас дуже схожі переметні сумки. Знаєш, що це таке? Ну, коли через коней перекидали у гуцульгу і у еквадорців, у челійців, перуанців, ті в горах і ті в горах. Дуже схожі вишвивки, а дуже схожі орнаменти. І у тих, і отих присутні гердани.
Нік Лисицький: Угу.
Петро Мага: Виплатені. Так. А і у тих і отих є дримба. Дримба є у північних народів, у гуцелів і у них. І у тих, і у тих є панфлейта, як її тільки називають. Латиноси називають сомпонія. Ее, десь називають панфлейта. А І що Молдова і румуни, вони називаються найце божий промисел. Але, ее, на жаль, зараз завдяки війні Україна стала дуже популярним трендом у всьому світі. І я хотів би, щоб коли ми переможемо, щоб ми прибрали складову крові, вбивства, а-а, страждання і всього. того, що нас попереду чекає, демо демографічної кризи і так далі. І натомість замість того запустили багатоцвіття, таке багатоголосся того, що називається українське самовираження.
Нік Лисицький: Я так думаю, архетип нації створюється за підтримки Українського культурного фонду і виходить у різних форматах. Тож обирайте, який вам до вподоби, слухайте, дивіться, читайте наші випуски, а також Діліться думками в коментарях, адже у цьому проекті важлива кожна думка. І звісно ж, підписуйтеся на наші канали та сторінки, щоб не пропустити нічого цікавого. Всі посилання в описі до цього випуску.
Ми насправді ще сьогодні поговоримо і про інтернет, і про різницю між самовираженням і ринком, але перш за все хотілось б зачепити тему особистого і з’ясувати власне на прикладі ось одні моєї творчої людини, творчого українця, як маленький хлопчик з закарпатського села, став народним артистом, режисером театру, генеральним продюсером театру, відомим поетом, пісняром. І власне ось якось цей шлях відбувся. І найперше, ви колись згадували, що ви вийшли на сцену, здається, в п’ять років.
Петро Мага: Да. Не ви, ви повз.
Нік Лисицький: Пам’ятаєте, що ви тоді відчували в той момент?
Петро Мага: Що я вийшов з обуренням страшним, а я виріс в абсолютно антирадянський сві сім’ї, тому що е-е дід був дуже багатою людиною. Дід повернувся з Америки, 17 років відпрацював в Штатах. Дід вернувся, дід купив багато землі, дід газдував, але прийшла радянська влада в 44му році. І дід поїхав газдувати, е-е, спочатку в Ізяслав, потім в Магадан, потім в Вологодську криту тюрьму і останнє місце перебування. Е-е буй. Не пам’ятаю, яка це область, зона для політичних зеків. І повернувся, коли здох Сталін.
І в мене дома все, що було пов’язано там з москалями, з усім всім, те так баба дуже жорстко сприймала, тому що сама чотирьох синів виростила. А тоді була якась дата об’єднання України з Росією. Ну, і коли звучало це у нас по радіоточці, бабуся завжди казала: “Виключи це г****”. Ну, я знав, що це погана пісня, а тут її раптом в клубі співають зі сцени, точи цілий хор. Я виліз на сцену, почав смикати під загальний регет, е, за рукав баяністку і казати: “Тьтять Катя, це погана пісня”. А вона мені каже: “А яка хороша, ти може ти знаєш?” Я почав співати перероблений словацький гімн зі словами: “Заставмеся также комуністи здехнуть слова цього жіють”. Тобто по по поклянемось або поб’ємось об заклад, що е всі комуністи здохнуть, а словаки оживуть. За це можна було крепко влетіти.
Да, мій батько білий як стіна вибіг на сцену, схопив мене під пахву і тікав зі мною вниз. Я ще в знак протесту щось доспівував по дорозі, всі риготали. Ну, але знали, що в селі є пара стукачів. які обов’язково десь кудись до Ну і тоді дома мені хотіли влаштувати невеличку екзекуцію. Мама часто зверталася до дитячих психологів. Психологами у нас виступали шланг відпральної машини, кабель відпраски і скакалка вюйомер мерзительна штука. От і баба мене захистила, сказала, що я співав дуже файну пісню. Ну все. Але саме жан оцінили.
Так, але тре це треба було згладити. І якщо ти погано сидиш, то краще тримайся за стіл. Мені наступного концерту дали виконати вірш про чилійську хунту.
Нік Лисицький: Угу.
Петро Мага: Я дотепер пам’ятаю слова, щось там ска Хуан і Вісенте. То діти Міреї і Пабло Сарм’єнте вночі поліцаї вломились в їх дім. І тату сказали: “Збирайся, ходім щодня і щоноч в тюрмі його били талі сарменти вони не зло ти уявляєш в 5ть років випустити дітьониша який взагалі поняття зеленого немає про що він говорить але я був реабілітований і от як мама каже я виперся на сцену з тих пір мене ніхто не міг з неї сперти назад.
Нік Лисицький: а коли перший вірш написали.
Петро Мага: ой взагалі було років напевно 8-9ть Це був вірш на руському язике про лідокол. Щось, якусь передачу подивився. Ну, це із розряда. Боже, як соромно, знаєш.
Нік Лисицький: Так, ну, це було власне бажання.
Петро Мага: Ну, так, звичайно, хотілося там все, але, але ні, ні, я хотів все, я хотів, я хотів і малювати, грати в футбол, е, і займатися боксом, і баскетбол, і ходити в агітбригаду. В принципі, там, коли я займався в агітеатрі ровесник в 14 років головою журі був Стрий Михалков, той, який, є,
Нік Лисицький: Угу.
Петро Мага: гімн Советського Союза переписував там. І і він уже був старий такий дід. Він нам вручав грамоти у Львові. Там його кормили, поїли. Та двометровий дядька, він каже мені: “Молодой человек, поступать собираетесь?” Я кажу: “Да, следователем хочу бути”. Він каже: “Дурак, тобі треба в театральний”. І щось мені ці слова так влізли в голову. І фактично з того моменту я почав задумуватися уже над м-м тим, щоби займатися цим серйозно. Але самоїдентифікації української у нас там просто не було. Я тобі чесно скажу. От я вчився в чопі в російській школі. Хай мені потім розказують, що нас не душили там нічого. Да. Школа була руская, з дуже хорошими вчителями, але з напрямком на те, щоби нас підганяти під дітей тих кагибістів. Е. ее представників прикордонних військ та залізничних військ, які служили в Чопі. От і все. І ми нас зрівнювали з тим. Моя закарпатська з самоідентифікація відбувалася на рівні Різдва дуже сильно і Великодня.
Нік Лисицький: Два основних свята.
Петро Мага: Так, тобто Великдень – це Церкви в селі не було. Збиралися десь на якомусь дворі. Е, привозили отця. Я пам’ятаю холод, темно, е-е, молитви, горять свічки в кошиках, холодна вода в обличчя і Христос воскрес. І ти щасливий, да? А Різдво – це колядки. Різдво – це колядки. Е, І закарпатські дуже сильно відрізнялися від того, що я почувся в далі в Центральній Україні. Так. І якщо в Центральній Україні я чув: “Христос родився, Бог воплотився, ангели співають, царів вітають покло”. Практично на одному то в Закарпатському варіанті я чув: “Христос родився, Бог воплотився. Ангели співають, царі є вітають. Така широка. Я потім говорив з музикантами про це. Вони кажуть: “Так, є регіональні варіанти, вони дуже цікаві”. А тому що, наприклад, Андрюша Хливнюк познайомив весь світ з піснею “Ойю лузі Червона калина”. А прекрасно світ заспівав калину, але з абсолютно неправильною мелодією. Ну, тобто в неї в класичному варіанті, в тому, якому писав композитора.
Мелодія дуже, скажемо так, більш барвиста, але він її зробив більш роковою, все. І це не є погано. Ну, тому що він доніс її до всього світу. Нам треба вчитися оцю давню ідентичність доносити дітям, щоб вона була цікава. Коли ти дітям розказуєш, що отак, отак, отак і отак, а що виявляється іньянь в трипільські культурі було значно раніше. Тим ух ти, коли ти йому розказуєш, що Тарас Григорович Шевченко, е, зараз його живопис в школі фламанський живопису на даний момент вивчають класику живопису, тобто як абетку за двома художниками Рембрантом і Тарасом Григоровичем. Вау! І Тарас Григорович попри лиху кріпацьку долю носив годинник бреги. Так. А-а е, збув зі своїми гріхами, з зі своїми вподобаннями, зі своїми жінками, з усім рок-зіркою буквально. То чого ні? Чому це не так?
Розумієш, хтось за нас вирішив колись, як вбивали нашу самоідентифікацію. Лиха кріпацька доля безкінечно, безкінечно. Харитя, мама вмирає від сухот. Вона ходить, побирається по селу, шукає, де би щось заробити, щоб уме щоб не вмерти з голоду. А всюди чорне, всю Люди страш люди добрі. Ти береш, читаєш, а книжки європейських дослідників України, вони всі чомусь порівнюють Україну з Нідерландами. Каж, дуже схожі по мен хапають е-е і інші культури. А так само, як дуже багато слів вони вхопили, так дуже, коли формувалася мова, але, ну, от Щоб ти розумів, в мене дід був англомовним. Він формувався як особистість в Америці
.
І коли його заарештували за антирадянську пропаганду, на цьому ставимо з тобою маленьку паузу, і я тобі скажу, чому мене пробило током недавно вночі, коли я прочитав одну статтю. Мого діда посадили за антирадянську пропаганду, – пояснював він співав частушку російською мовою. Російсь мову не знав абсолютно. Він у баби питав, що таке пусьярусь. Баба каже: “Нема такого слова”. Він каже: “Ну як нема? Москалі співають: “Пусь ярусь, благородна я”. От він от це й було його знання російської мови. Він співав частушку. За цю частушку його йому дали 10 років. І от недавно я вночі відкриваю ее статтю про Корнея Чуковського. Ну, ось від дитинстві нам читали його наркоманські вірші. Він був досить е такий юршистий не подобався системі, особливо Надії Костянтинівні Крупській, яка збирала спеціально засідання і казала, що комар не може одружитися з мухою, бо це різні тварини. Те, що комар літає, махає шаблею і на літурубають з фонариком голову павуку, то його не ніяк не смущало її.
Але він іноді писав досить жорсткі речі. І коли закінчилася війна Друга світова, він написав страшний вірш про вдовидці, про те, що немає чоловіків, що жінки не мають з ким жити, від кого народжувати, що буде в майбутньому і так далі. І останній куплет цього вірша звучав так: “Девок много, девок много, девок некуда девать. Если кони передохнут, будем девками пахать”. Так вот, мій дід співав цю цей куплет, як Стушку. Офіційний вірш, який був надрукований в газеті Правда подоносу виконання цього вірша оголосили антирадянською пропагандою. Зараз залізли би в інтернет, взяли би адвокатішку якого-небудь випускника юридичного технікуму, який би за 2 секунди цю всю справу розбив. А тоді розбити не можна було, тому що вирішили, що треба мене, тебе, шановний оператора от призначити ворогами народу і все. Скільки Ти вибач, що я так трошки скачу від однієї теми до іншої, но наша самоідентифікація дуже сильно бита голодомором, арештами. І вона ще й розширила гаму ее всяких творчих здобутків страшних. Скільки лю люди писали пісень про голод. А скільки людей писали пісні про дорогу в Сибір?
Нік Лисицький: І це теж власне було саме вираження болю.
Петро Мага: Абсолю абсолютно. А пісня, яку е-е дуже непогано зробив Вакарчук, Слово з океаном мельже Гамерицький край. То мені баба її співала. Йой жаль, митя моя хижо. Йой жаль, митя моя хижа. Жу, люди уїжджали. От уявляєш, моєму дідові, щоб добратися до Нью-Йорка, туди припливали всі кораблі, туди, де мав прийти Титанік, йому треба було виїхати маршруткою оцією морською ві з Антверпена. Отут мене не дивувало, да, тому що, наприклад, його брата віз той корабель, який підбирав людей з Титаніка, Карпатія, а дід плив на кораблі Лапландія.
Все збереглося. Документи. Ти приходиш, пишеш там Ілья ма Ага. Їх знайшло знайшло. Знайшли двох. Одного 51літнього, другого 19-тилітнього. Це був мій дід. Яким класом плив з Антверпена туда то то розписано. А як до Антверпина добиралися із села Раково Перечинського району Закарпатської області? Це вау. Я коли про це думаю, в мене от мороз по шкірі йде. Скільки всього ми не знаємо про себе, про нашу історію, про те, що вони там робили, як зберігали. Зараз починаємо дивитися, е, із історії витягувати, що під час матчу Радянського Союзу зі збірною ГДР в Канаді вискочив на поле український чоловік, який помер тиждень тому з українським прапором і танцював гопак.
Який це був удар і під так звану ГДР, і під Радянський Союз. А скільки хокеїстів дали українці Національній хокейній лізі. Це просто фантастика. Як коли приїжджаєш туди, ти дивишся, що Майк Крушельніцкий, зірка Торонто Maple Leaves, мав в контракті пункт, що він в неділю не буде тренуватись, бо він води возив дітей до української недільної школи. І там воно теж, на жаль, помирає. Дуже багато чого в діаспорі. Ну, діти вже не знають Україні.
Нік Лисицький: І власне згадали ось про гопак на стадіоні і почали з того, що самовираження – це власне не лише пісні, не лише танці і значно ширше. І ось таке цікаве виникає питання взагалі. Самовираження – це що? Це мистецтво? Це професія? Це спосіб щось сказати, це спосіб, щоб тебе почули? Що це?
Петро Мага: Е, знаєш, як на мене, то це багатство особистості. Мм. М якщо поряд зі мною плаче дитина, я можу взяти три камінці і пожонглювати або підняти гілочку і потримати її на носі, тому що я вмію і жонглювати, і трошки знаю еквілібр. Якщо мені треба потримати в якомусь спільному колі кілька людей, я можу робити це кілька діб. Мені вистачить співу історій, е-е, всяких нюансів, пов’язаних з театром, з літературою, всім. Я буду робити так, що їм буде цікаво.
Нік Лисицький: Ви цьому навчались чи це було від природи?
Петро Мага: Ее ти знаєш, якщо людина не йде з откритими обіймами до світу, якщо вона там, ну, то її проблеми. Хоча я розумію, що є різні психотипи людей, є ті, хто які закриті. Все, мені є чим поділитись. Тому я сяду зараз, щось намалюю. І виражусь через це. Я знаю безліч пісень. Можу виразитись через це. Моя баба, хай з Богом спочиває, мені руками розказувала закарпатські казки. Ні разу не повторилось. Вау. Це все, слава Богу, записували. Вийшло кілька от уяви собі, дерев’яне чудо, казки верховини, кимак дитина, е-е, казки одного села. Е, ще я от я вже все не за не пам’ятаю. Це список фактично закарпатських казок, записаних в одному селі в Горінчеві. Слава Богу, що там була людина, яка все це увібрала. А якби не увібрала.
Нік Лисицький: Ну, раніше ніби в кожному селі або майже в кожному були казкарі.
Петро Мага: Ну, якийсь казкар. Так, у мене в селі була жінка, яка вела історію села. Давай візьмемо яке-небудь різблярство. Живе де-небудь в селі людина, яка просто ріже по дереву по цьому всьому. Мені кожен її рух, він мене зачаровує, тому що людина в цьому не просто виражається, вона ще й тягне за собою цілий пласт всього, що вона вібрала. Це є, значить, самовираження, це маленька концентрація чогось величезного, що наповнює цю людину. Да. Фаїна Георгіївна Ранневська колись сказала, що в нас люди дуже різні. В комусь живуть казки, театр, пісні, а в комусь тільки глисти.
От е-е людина може виразитись через одну закарлючечку на на чашці, а ти розумієш, що вау. А дуже по цьому б’є попсова оця фігня, яка з явилася. Ти приходиш куди-небудь на базар сувенірів, ну, нага на Ніагарському водопаді на кожному сувенірі обов’язково табличка Made in China. Обов’язково все робиться там. І воно докотилося до нас. Вишиванки вишиваються в Китаї на машинках і продаються тут. Супілки вирізаються. Оце от дрібне р рі різблярство. Причому це воно робиться на якихось а автоматах воно життя немає, розумієш? Тому нам треба кожного майстра такого берегти. Ее раніше були експедиції, їздили по селах, записували на магнітофони з дуже хреновим рівнем запису, з усім, але записували ті пісні, які збереглися.
Нік Лисицький: Зараз теж записують.
Петро Мага: Записують. А люди уходять ті, розумієш, раніше що ви Ввечері робили бабуні. Ввечері бабунні сідали на лавочці і співали, тому що бабуні в основному ж тоже не не обов’язково з одного села. От сидять п’ять бабунь з одного села, а друга колись як невістка прийшла з якогось іншого. І вона розказує, як її мама вчила. І от пішло поїхало. Що зараз? Акіндія джораль. Подивилися якийсь мексиканський, бразильський, турецький або південний коре південнокорейський, не дай бог, серіал. І вже обговорюють, знайде Естерсіта, дитину, яку вона 12 серій тому забула через обов’язкову яку-небудь е втрату пам’яті і подарували її комусь чи не знайде. І все.
От простір, який заповнюється зараз навколо нас форматом Тіктока, я боюся, що він робить світ пласким і нецікавим. І наші діти стали люто схожі на дітей американських, німецьких, китайських, російських, індонезійських, яких би ти не назвав, їх всіх об’єднує одне єдине. Вони живуть там, а там це віртуальний світ. Там у тебе є Роlкс. Хочеш Роlкс, а вона тобі на вибір 20 роліксів. Хоч в Rolls-Royce, а віртуальна реальність. Зайшов, вау, як в Ролс-Ройсі. І на пару хвилин ти відчув себе кимось. От і приходить те, що в мене не склалося, так, тому що в мене аляска була зовсім іншою, ніж зараз по телевізору.
Нік Лисицький: Нагадую, що сьогодні в студії проекту Архетип нації ми говоримо про самовираження та творчість з Петром Магою. От ви власне зачепили тему, яку я планував обговорити трошки пізніше, але враховуючи, що ми вже до неї дійшли, то ось власне питання про ті традиції і способи самовираження, які були, коли в кожному селі була казкарка, казкар, які розповідали казки і жодна казка не повторювалася, тому що, власне, особливість фольклору в тому, що кожен додає щось своє, так само і з піснями. А зараз у нас, ну, з одного боку, у нас весь контент в інтернеті і тому, напевно, вже і немає серед більш молодої аудиторії там казкарів і піснярів, тому що є маса цих казок і пісень, їх можна просто послухати і почитати. Але з іншого боку з’являються якісь нові форми самовираження, ті самі блоги, рілзи, меми і так далі. Це це еволюція чи це деградація?
Петro Мага: Це деградація. Чому я кажу, що це деградація? Воно абсолютно вбиває в людях критичне мислення. От мені, як людині, скажімо, там з IQ трошки вище, ніж у Канарейки, мені не цікаво дивитися людей, які думають тільки так, як я. Тобто Я слухаю три-чотири думки і намагаюся сформувати десь знайти посередині ту правду, яка може бути. Тому я завжди кажу: “Чекайте Дивіться по справам. У нас зараз всі бабулі стали основними. А найстрашніше це офісний планктон. Хай Бог простить, що я виділяю цю верству населення. Це люди, які в більшості своїй хотіли чогось досягти, а не досягли. Але у них всі дебіли, ідіоти, козли. І вони би, звичайно, зробили все краще, якби могли. І, е, скажи мені, ти пишеш коментарі. От в мене нема ні часу, ні бажання, нічого. І коли я читаю їхні іноді всі оці е-е теорії з з мов, заговорів, всього іншого, а-а, мені стає від цього страшно.
Нік Лисицький: Мені б хотілося трохи зараз звернути нашу розмову на позитив, це, тому що мо можна говорити про те, що от раніше там все було добре. Зараз нібить технології він вони на нас так впливають, що ми ніби це вже не про самовираження, а про якусь потребутим.
Петро Мага: На все можна дивитися під різним кутом. Так. А у нас в Україні жив чудовий письменник Антон Павлович Чеху. І якщо взяти його вишневий сад, так живуть бабулі, які не хочуть зрубати дерева, тому що вони їм гарно цвітуть. І приходить Лопахін, який хоче цей сад вирубати, тому що там має пройти залізниця. Хто з них правий? Старі ретроградки, які хочуть зберегти е-е сад, який давно не плодить, чи людина, яка хоче побудувати залізницю і зробити крок вперед. Якщо так поставити питання, то ти скажеш: “Звичайно, він молодець”. Ну, так сталося. А якщо я скажу, він просто хоче заробити свої пару рублів. барига. А для них це все життя, розумієш? Все можна, на все можна дивитися під під різним кутом. Ну як я можу е-е не м користуватися благами цивілізації, якщо я зараз говорю скоріше всього, що в американський мікрофон.
А приїхав я або Ну ні-ні, ну розроблений американцями, зроблений в Китаї. Приїхав я сюди на японській машині, користуюся знову таки американським телефоном, який зроблений знову ж таки в Китаї. Скоріше всього так, якщо я облітав майже цілий світ, ну, мені би життя не вистачило, розумієш, на це, щоби все це побачити. Так не можна говорити, але при цьому ее ми мусимо зберігати щось своє. Мене дуже сильно лякає не так урбанізація, як глобалізація. Частиною глобалізації є оця от депопуляризація, де денаціоналізація, розумієш? Є речі, які дуже сильно ідентифікують народи. Прапор Латвії, пам’ятаєш, знаєш, як колір його називається?
Нік Лисицький: Ні.
Петро Мага: Латвійський червоний. Тому що він от він якийсь от от так от такого плану, як зараз на мені. Він не червоний, але і не коричневий. Він от простіше назвали латвійським червоним. Ти чув, що вишивають болгарським хрестиком? Чому саме болгарським? Тому що болгари так робили болгарським хрестиком. У нас взагалі люди іноді дуже мітко так е дають власні назви чомусь. Ми настільки збагатили е-е світ якимось речам. Я я дивився, по-моєму, Діма Комаров заїжджав до ее цих в Амери які живуть аміши окремо щеп знаєш як вони ча часник називають не гарлік вони називають його часник тому що до часника їх привчили українські емігранти і от вони взяли у угорців які були кочовими племенами вони майже всі назви взяли для робочого інструменту українців них у них не було лопата по-угорськи лопати вило по-угорськи вило Розумієш?
Тобто вони брали у нас це все віками створювалось і оце багатство і є самовираження. Ну, послухай, от будь-який обряд в Україні, якщо взяти, він не схожий на інші. Причому в різних регіонах так само в Закарпатті на під час поховань були присутні баба і дідо. Це при одягненні ря які ходили і смішили людей, щоби смерть сприймалася легше. Коли ти таке чув? У Закарпатті везли ховати людину влітку на санях.
Нік Лисицький: Не лише в Закарпатті, до речі, це.
Петро Мага: так. Я за те, щоби зберегти в кожному куточку кожне гуцульське слово, кожне лемківське слово, бойківське слово. Всі ми маємо знати українську мову. Всі до єдиного Але вибачте, да, я вже не раз приводив цей приклад. Американська збірна з тенісу свого часу. Піт Сампрас грек, Джим Кур’є бельгієць, Майкл Чанк- китаєць, Іван Лендл – чех. І все це національна збірна Америки з великого тенісу, бо вони збирають найкращих.
Звичайно, звичайно. I am American. Але При цьому він приходить, е, наприклад, е, Енді Ворхол, люди добрі, ми маємо пикраїнці мають пишатися, а-а, не тільки тим, що хтось нас дуже сильно прославив. Так, українці нарешті відновили ту синагогу в Садигурі в Чернівцях, де була написана хаванагіла. Да, Кельвін Кляйн, народжений від людей, від євре з Буковини. Давайте подивимося на історію Дастіна Хофмана, Девіда Духовних. Да, там.
Нік Лисицький: Сильвестр Сталоне.
Петро Мага: Ну, Сильвестр Столоне, Леонардо Дікапріо. А, ну, Стівен Спілберг, да, Міла Куніс, потім Міла Йовович, коті Володимир Палагнюк, Джек Паленс. Да. От мені здається, що найбільша для нас Цінність того самого Енді Ворхола не тільки те, що він батько попарту, а на старість років він повернувся до свого русинського коріння. Він помирав в греко-католицькій громаді. Він похоронений на греко-католицькому кладовищі. Він людина, яка останні роки замолювала свої гріхи, а гріхів там вистачало, звичайно. От Знаєте, коли люди не Чому я кажу, що є погане у оцій деградації, коли люди мають вдень по 9-10 годин екранного часу, оці 9-10 годин, вони могли би присвятити вивченню чогось цікавого і корисного.
Вони би узнали, хто такий Енді Ворг. Знаєш, в мене недавно був такий цікавий випадок Я викладаю в інституті кіно і телебачення. І коли ми приймали іспити, є такий пан Будко, який був генеральним продюсером Тоніса. І він каже: “Класно, отото, тото отут воно мені було навіть схоже на Шарля, а з навура”. І я дивлюся на студентів, у яких білий лист. Я кажу: “Ну, ну, ану давайте”. От кажу: “От у нас от тут сидять хлопці, які свідомо, я знав, що вони готуються бути з спортивними журналістами і поведенні на футболі. Кажу: “Сешко, ану скажи мені, хто там грав тобі приходить в голову із етнічних вірменів, які грали за збірну Франції”. Ну, Олен Богосян, Юрій Джоркаєв, молодец. А хто такий Шарль Азнавур? Вони цього не знають. Кажу, я би вам пояснив, що Шарль Азнавур найбільший шансоньє і найвідоміший ее вірменин всіх часів і народів. Зараз кажуть, що його Кардашян переплюнула.
Але давайте не порівнювати. чим його переплюнула Кардашян і що він був чоловіком Піаф. Але я вам цього точно казати не буду, бо мені ще доведеться пояснювати вам, хто така е дітв. І реакція та ж сама, розумієш, наші е-е що мені не подобається в наших людях на даний момент, а вони стають американцями в тому плані, що американці взагалі думають, що вся історія почалася з приїзду товарища Колумба на їх територію. Щодо того в світі взагалі нічого не було, розумієш? І от у нас уже люди вважають, що, ну, от до незалежності тут взагалі нічого не було.
Нік Лисицький: Це люди, які народилися після незалежності.
Петро Мага: Абсолютно абсолютно. Їм можеже це не цікаво. Я мене не тригерить це, е, що вони не можуть назвати 15 республік Радянського Союзу. А Ну, я коли бачу оцих дур, у яких запитують: “Аляска – це країна чи республіка?” Да. А столиця Аляски Венеція, ну, прекрасно. Ну, це шикарно. Але дуже багато цього пропускається, знаєш, є, звичайно, в тих досягненнях людства шикарні речі, такі як Вікіпедія, як, ну, принаймні, можна подивитися. Я сподіваюся, що після перегляду нашого сюжету хто-небудь полізе в Вікіпедію і подивиться Хто цей противний очкарик? Да.
Нік Лисицький: І обов’язково напише гарний коментар.
Петро Мага: А, та обов’язково. Я вже я вже навіть передбачаю.
Нік Лисицький: І поділиться своїми враженнями і вискаже свою думку про самовираження.
Петро Мага: Розумію чому. Е-е ее парадокс. Парадокс у тому, що ті, які подивляться і скажуть: “Кайфно, от поговорили хлопці дуже здорово. А, але вони не пишуть нічого. Вони просто за нас порадіють”. А от ті які в яких закладена функція како написати. Да, знаєш, я я вже готовий. Згадають про канали ті всі людей з критичним мисленням стає все менше. От оце біда. Я боюся, що щоб ми не впустили в нашу самоіднітифікацію нинішню. Це дрімуче найгірше. що було в українцях.
Оця заздрість, легковірність. А зі штучним інтелектом зараз просто стає страшно. Нам же зараз можуть повністю поміняти текст. І ми можемо з тобою тут проводити якусь лекцію зі штучного запліднення домашніх зябліков. І все, відеокартинка перестає бути відеодоказом будь-кому, тому що ти розумієш, що зараз можна зрегенерувати Все. А як ми будемо з цього виходити, не знаю, але нам ніхто ніколи вже не е змінить те, що було написано в міфах, те, що було написано в казках. Да.
І недарма кажуть, що наш Іван в казках – це господар, а у москалів Іван дурак. От це величезна різниця. Хоча мрія Знову таки у москалів, що має можна зловити щуку, вона зробить так, що по щучому вілінню і хата, і дрова будуть самі все. А у нас в Україні тяжко працює. Тяжко працює і то робить, і то, і то. Але грай, грай, сопілко, грай. Оце пісня про сопілку, що розмовляла. Казка про сопілку. Брат вбив брата. За що? За веприка, за за кабанчика, за те, що одному вдалося полювання, а другому ні. От мені від цього, знаєш, я хотів би сказати, а в інших вас, слухайте, а Каїн і Авель, да? Тобто у кожного народа є свої якісь страшні речі. І в нашій самоідентифікації небажання страшні речі ви знавати. Тобто німці могли покаятись, сказати, що ми були виродками в якихось ситуаціях, а ми до останнього будемо говорити: “Ну да, а але ми хороші”. От не любить українська людина ее іноді визнати, що вона не права. Дуже сильно вона любить.
Нік Лисицький: Ну, ми власне і досліджуємо основні цінності, характерні для українського народу і говоримо зовсім про різні цінності. Сьогодні в нас тема самовираження. І ви вже згадали про те, що ви викладаєте в університеті культури.
Петро Мага: Так.
Нік Лисицький: і також ви виховуєте, можна сказати, або опікуєтесь молодими акторами у театрі особисто.
Петро Мага: особистості. Так, виходжу з ними на одну сцену. Це прекрасно.
Нік Лисицький: Так от, якщо говорити власне про те, як ось ці люди, яких ви знаєте особисто, ее яких вчите, як вони самовиражаються, чи прагнуть вони самовираження? І якщо порівнювати от вас в їх віці і їх сьогодні.
Петро Мага: А нічого не змінилось. Ти, ну, по-перше, для того, щоби не виникало ее враження, що я старий цей бу бу буркутун, да, слухайте, завжди був конфлікт між поколіннями. Я вважаю, що всі наступні покоління кращі, ніж попередні. Е-е, є фраза одного класика: “Ее, наше наше покоління останнє На цій планеті наступне покоління жахливе. Ми всі помремо, сказав Сократ. Скільки тисяч років пройшло? А а ні, да. І зновутаки згадую Черчеля, який сказав: “Якщо ти в юності не був революціонером, в тебе немає серця. Якщо ти на старість не став консерватором, в тебе немає мозку”. Так. Ну, е дивлюся на них. Ну, от приходить різнокольорова зачіска, натикані булави під Нги, там все розумненьке, а класне.
І ти розумієш, що у неї оце або в нього татуювання ті самі, а-а, десь воно в чомусь невпевнене в собі. Я чуть не був битий динамівцями Києва старими. На одному ввечері я прийшов, а вони сидять там Олег Кузняцов, от такого плана хлопці, Анатолій Дем’яненко, Михайличенко. Я кажу: “Як ви взагалі? футбол грали. Я на вас дивлюсь, ви якісь недофутболісти. Я дивлюся, такі очі кров’ю наповнюються. Так, кажу, у вас же жодного татуювання. Ну, справжній футболіст – це зараз забиті руки, ноги, там все, вони починають ржати, да? От я дивлюся юне покоління динамівців, які зараз програють всім підряд, у них уже живого місця на тілі немає.
Я кажу, воно не має просто е самовираження заміняти те, що ти маєш робити професійно. Да, будь в татуїровках, в пірсингах, у чому завгодно. Якщо ти класний комп’ютерник, якщо ти класний вокаліст, якщо ти класний, е, в оператор в студії, якщо ти хороший таксист. У нас вулиці брудні, тому що не метуть або метуть непрофесійно. Прибиральник має бути про Я кажу, якби я прибирав туалети, це були би найчастіші туалети на світі. Я не можу інакше. От оце має у вас бути. Ви маєте роботу. свою робити краще всіх.
Нік Лисицький: Як самовираження і творчість корелюються зі свободою? Ми от говорили, що в вашому ее дитинстві юності, тобто це була радянська влада, де багато чого заборонялося. Та зараз свобода. Можна, в принципі, говорити, що хочеш, одягатися, як хочеш.
Петро Мага: У Маккеревича була класна пісня з цього приводу. Ее не хочу москальською мовою, але про те, що був пробитий останній літ і можна було йти тільки вперед, а ти став і не знаєш що. Тому що коли ти долаєш систему А дуже багато поетів, дисидентів, письменників дисидентів, які писали цікаві речі, розумієш? А от подивися, як тільки закінчилася епоха гумору про дефіцит тотальний, ее наш геніальний земляк Михайло Жванецький, да, він сказав: “У нас чого тільки може не бути. У нас всього може не бути. У нас чого тільки не захочеш, всього може і не бути”. Так. Все, весь гумур за перемістився в нижню частину тіла на всіх рівнях. Це жахливо. Жахливо.
Нік Лисицький: Як так сталося, що, ну, от якщо дивитися на наш фольклор, який творився власне там століттями під гнітом, і це було, ну, самовираження пов’язане з тим, щоб якось висловити осьце, в тому числі свою не году. Те, що було під час радянської влади, це вже там авторські твори і теж там самовираження дисидентів, поетів, знову ж таки, протистояння владі. Е, і коли ми отримали свободу, от як ви кажете, да, самовираження в тому числі пішло трошки в інший бік такого самоприниження часом.
Петро Мага: Послухай, ну, ми настільки набиралися їхнього, будь-яка людина, яка з села Великі Запередилівці заїжджала в Київ, зразу починала говорити російською. Воно зайшло в нас. Воно зайшло. І коли казали вот Іра Білик спочатку співала українською, а потім російською. Так, а я з нею говорив про це. Вона каже: “Ну, жах, робила українську програму, українізувала людей, ходила на концерти, все менше зробила російський альбом забиті стадіони”. Вітя Павлік, город зелного света після українських цих. Якого х****? Все це наша оця от меншовартість. Ми нам здається, що якщо ми говоримо по москальськи, то ми покруче. І що ти думаєш зараз змінилося сильно?
Нік Лисицький: Це моє наступне питання.
Петро Мага: Жах. Жах. Дітвора слухає російський реп з матюками. Чому? А заборонений плід, він солодкий. Ну, кажуть навіть. От в мене хейтили дитину у школі. Вона ніколи не розмовляла украї російською. Її хейтили. в гімназії. Го вона зараз мені розказує такі речі, що я би тоді прийшов, я незважаючи на те, що це дитина, я набив би писок, тому що мою дитину посилали на русском языке, тому що вони слухали там всь. Зараз слухають якихось шаманів, шайтанів там, я не пам’ятаю який ее ну матерщина стоїть така дуже легко і через підлітків через ее вкидання оцих от речей, які їм подобаються, дуже легко до них достукуються, на жаль. І мені здається, що найбільша поки що проблема цієї країни, вона починається в садочку. З кожним роком сходить просто на пси. От до тих пір, поки ми на п’єдестал не піднімемо вихователя в садочку і вчителя, нічого хорошого не буде. Ну, такі от сумні в мене іноді думки. Я мрію про країну розумних людей. От, е, коли люди не будуть задаватися питанням: “А що таке архетип і звідки виникло це слово? От тоді я буду щасливий”.
Нік Лисицький: Дивіться всі випуски нашого шоу і ви знатимете, що таке архетип і що значить кожна цінність, про яку ми говоримо у нашій програмі. Запитаю про театр.
Петро Мага: Угу.
Нік Лисицький: Про театр особистості. Для вас це форма самовираження чи це любов всього життя.
Петро Мага: е форма самовираження, розумієш? Е-е я розумію, є вистави, де ми запрошуємо людей чисто поржать, тому що м це Ой, хороше, ти мені питання поставив, я зараз з нього так гарно вийду. Це е знаєш е-е ми кажемо, що люди ко мусять посміхатися, мусять забувати про тривоги, там мусять ще щось. А друге, в чому форма самовираження. От ми граємо Мину Мазайлу, як головні ролі. Його вічно показують ідіотом, який от вирішив поміняти прізвище. Вирішив поміняти прізвище. Чому? Тому що він ідіот. Та ні, він вже відчуває, що наближається. Він наближається, що будуть морити голодом, що будуть розстрілювати. Е-е що ті, які встигнуть стати сірки, встигнуть стати сірковими, мазайли мазеняними і так далі, примажуться до якихось партійних органів, ті, можливо, залишаться живими. Е, батько не просто сам хоче поміняти прізвище, він хоче, щоб прізвище поміняв син. Більше всього на світі він любить свого сина.
Я граю паскуду, яка бореться за щастя своїх дітей. Я вже для себе вирішив, що я паскуда, я відмовляюся від цього українського, але хочу, щоби мої діти жили надалі щасливими. Так, Минумозейлу в нас ніхто майже не показував. Це найпростіше. Чому він? А тому, що він дурак. Хороше пояснення. Ну, нецікаве, правда? От і мені моя дочка сказала Вона мене називає, мене діти називають няню, так як у Закарпатті, да? Мені каже: “Няню, нахрена ми цим всім займаємось? От серйозно, ти тратиш гроти не те, що не заробляю, я трачу на це гроші, а ти бігаєш, запрошуєш людей на вистави, ще треба запрошувати, ще білети треба завести іноді, да? А нахрена ми це робимо?” І я для себе зрозумів, для чого, коли людина виходить із театру.
Вона як мінімум години дві нікому не захоче дати поморни. Я вважаю, що мистецтво має працювати для того, щоб люди не хотіли один одному бити обличчя, щоб хотілося зробити щось хороше. В мене театр – це можливість зробити цей світ трошечки кращим. І якщо воно вдається, от то це мій внесок у архетип на Ее я не думаю, що той майстер, який колись на території села, де я зараз живу, я живу в Ходосівці, це були землі, які належали Києво-Печерській лаврі, їх городи, сади, там все. І дуже багато чого викопується з землі. І от якісь фігурки для дітей, щоб бавилися, лялечки. Ну, я не думаю, що він думав про те, що воно там через 1000 років колись хтось знайде і скаже: “Вау, це хтось”. Ні, він робив це для радості своєї дитини або чужої дитини. Хрестики ті ж самі. Просто люди носили, бо вважали, що в Христі живе душа.
От стільки всього, чого ми не знаємо, це, ну, просто супер. Якби люди цікавилися архетипом, я навіть євреям розказував, нашим украї Про те, я я бачив передачу, звідки взялися такі назви, як халява на халяву. Коли каже: “А, ну це коли би скажу: “Ні-ні, это на шару”. А на халяву? Халев – це е це ніби в борг. В п’ятницю ввечері, коли починався шабат, єврейські молочники приносили або привозили глечики з молоком і клали їх підсінкою. От знову говорять про наших людей. І ніхто не крав. Кожен приходив і забирав тільки свій гледчик. Але в той вечір він за нього не розраховувався, бо знали, що євреї в синагозі в цей момент дотримуються шаббату. Вони моляться, їх не можна чіпати. І вони віддавали, це називалося халеб, на халяву. Але завтра за цю халяву треба було заплатити.
От хто про це зараз знає, розумієш? Отакі от речі глибинні, їх треба діставати. І я те запевняю, якщо дітям це от розказувати отакі от речі, це вони зацікавляться цим. У нас в історичному музеї лежить набір із предметів бронзових, які знайшли на річці Супій. Ее коли осушували канал, е там було болото. Із човна, е, то із із болота виринув човен дубовий. І в ньому знайшли предмети, де я не буду їх довго Їх можна буде подивитись, коли війна закінчиться, їх повернуть до експонатів. Вони з бронзи такої товщини, як папір. Вони легенькі. А лапи дракона, морди гріфонів. На цьому всьому е взагалі люди не вірять, що це можна було зробити без космічних технологій. Воно було в шкіряному мішку. І там поряд був скелет юнака, який помер у цьому човні.
А без насильницької смерті, без ознак насильницької смерті. І от люди проходять по Отак от проходять, проходять, проходять. Коли я розказую про цю історію, що всі ці набори важать буквально менше кількох десятків кілограм, що греки були готові півгреції віддати за цей набір. Тоді в них загораються очі, вони кажуть: “А де можна подивитися? Там от треба вміти про це розказувати, треба доносити, казати: “Ребята, яка Америка, Англія, Іспанія, послухайте, що у нас є. Подивіться на От сюди подивіться, що ось цю вишиванку можна прочитати як лист. За цією вишиванкою можна визначити, що жінка не заміжня і е-е дуже хоче. Я за те, щоби ми цінували те справжнє, що у нас є, і доносили його до наступних поколінь.
Нік Лисицький: Час для традиційної гри з гостем нашої фольклорної скриньки. І сьогодні Сьогодні у фольклорній скринці пісні. В чому полягатиме завдання? Я читаю початок куплету з народної пісні. Вам необхідно придумати закінчення куплету. Граємо.
Петро Мага: Якесь нестандартне.
Нік Лисицький: Можна нестандартне, тому що, напевно, ви точно знаєте те, яке оригінальне. Тому ваше закінчення. Та ой, чий то кінь стоїть, що сива гривенька.
Петро Мага: Да, в українському варіанті було зубами клацає. Да, сподобалась мені. Тая дівчинонька. Ну, класична Пісня дуже гарно.
Нік Лисицький: Цвіте терен, цвіте терен, а цвіт опадає.
Петро Мага: Ой, хто в любові не знається, той горя не знає. Але, е, можна цвіте терен, цвіте терен, а цвіт опадає. Ее, прийде осінь, почекаємо разом будемо з файним урожаєм. От щось таке от. Да.
Нік Лисицький: Ти казала: “В понеділок підемо разом по Барвінок”.
Петро Мага: “Нафіга мені барвінок?” Запитав я в понеділок. Несе Галя воду, коромисло гнеться. Значить, відбувається все це не в Донецьку. Ой, угаю придунаю, там музика грає. А на сцені чую пісню Міла Йовович співає. До речі, ну це правда, вона завжди в концертах її виконує.
Нік Лисицький: Саме цю пісню?
Петро Мага: Да, саме цю.
Нік Лисицький: А тепер бліц. Ну давайте. на завершення сім коротких запитань, сім коротких або не дуже коротких відповідей. Яку рису характеру Ви найбільше цінуєте в людях?
Петро Мага: Розум.
Нік Лисицький: Яку вважаєте найгіршою?
Петро Мага: Пихатість.
Нік Лисицький: Що вас надихає зараз?
Петро Мага: Онук Орест.
Нік Лисицький: Що вас лякає?
Петро Мага: Невідомість.
Нік Лисицький: Що вам допомагало триматись у складні моменти життя?
Петро Мага: Впертість.
Нік Лисицький: Головна мета або місія вашого життя?
Петро Мага: Щоб років через 100 сказали: “Класний був чувак”.
Нік Лисицький: Якщо вам потрібно буде обрати три слова, які характеризують українців. Які це будуть слова?
Петро Мага: Народ, який може.
Нік Лисицький: Дякую. Сьогодні у рубриці Артефакт книга Петра Магі Вірші з окопу. Ви написали цю книгу в 2020му році. Вона вийшла. Так.
Петро Мага: Так. Починалася з 22-го. Пер було перше видання там за перші чотири місяці. Це взагалі таке було все. написане таким диким шоком. Аа далі, коли їх уже наба набралося набагато більше, ну, вирішили перевидати, допоміг мені друг мій Дмитро Олійник. Спасибі йому велике. Я не мав проблем з переведанням. І отак вона з’явилася.
Нік Лисицький: Це документальна поезія про війну.
Петро Мага: Так.
Нік Лисицький: Як народжуються тексти? Власне, це теж питання про самовираження. Як народжуються тексти? Як народжуються вірші у стані стресу? Це рефлексія чи спосіб впоратися з емоціями чи знову ж таки бажання висловити думку?
Петро Мага: Те, що я тобі казав, впертість. Знаєш, от в мене велика мрія була, щоб можна було от відкрити на будь-якій сторінці, щоб людина згадала, що було в той день. От можна тебе попросити, назви будь-яку сторінку. От просто.
Нік Лисицький: 27.
Петро Мага: 27. Ну, давай подивимося. 27. 20 27 Охохох. Це звернення до кубанських казаків. Причому унікальний вірш, тому що один рядок написаний українською, один російською, тому що вони там так і живуть. Один, ну, там і мова в переміжку, і люди в переміжку, і все. Ее там я не буду все читати. Я просто вам так нравится царь, чи у вас закінчились проблеми? Вам так нравится царь, но не может быть мир на крові. Ви приходьте до нас, бросив дома свої аками без наказів царя та з небесним царем в голові. Це тоді вони звірствували оці казачки. І для мене це було таким шоком, тому що майже всі вони мають українське походження, розумієш?
Отаких от речей у мене тут і про розстріл, про Мацієвського так от відкриваєш десь навіть про це, як про про те, як єнота викрадали з Херсонського зоопарку, знаєш, там товарищ Зубков по візуялт. Тому от мені хочеться, щоб люди звичайно є страшні речі. Краматорський вокзал Прильоти в Одесу, в Харків, в Суми, потоплені кораблі з зерном. Е, те, що було той Ахмадит. От такі от дуже яскраво. Або та дівчинка, яка каву варила в розбитому кафе, знаєш, іноді таке ніби тістечко понюхав. От щось хороше.
Нік Лисицький: Ще одне запитання, яке не можу не задати в контексті цього. Ее, ви в театрі створюєте проекти, де задіяні ветерани війни.
Петро Мага: Так.
Нік Лисицький: Що дає мистецтво і власне можливість самовираження людям, які повертаються з фронту?
Петро Мага: Знаєш, важко е-е їх би до життя вернути нормально. Ее 20 2 лютого 22-го року ми зібралися в мене вдома і ми говорили про те, як ми будемо ставити виставу про атошників. А ми зібрали в мене вдома із реальними прототипами героїв. Один із них легендарний сьогодні вже комбат Легіона Свободи Петро Козик. От я на руці ношу його подарунок за фона. От ми е навіть на Skype виходив до нас на зв’язок боєць з позивним Канада, українець, який приїжджав сюди воювати. Якби нам хтось казав, що через два дні почнеться повномасштабна війна, б, ми ніколи в житті не подумали. Тому Зараз з цим дуже-дуже важко і майже вся робота з ветеранами і з усім зводиться до того, що ми безкоштовно пускаємо на всі наші імпреси. Брати гроші з воїнів, це це неправильно.
Нік Лисицький: Дякую вам, друзі. Сьогодні у нас в студії був народний артист України, поет, телеведучий Петро Мага. Напишіть у комен Рях, що цікавого ви для себе дізналися? Чи вважаєте ви, що самовираження одна з важливих цінностей, притаманних українському народу? Поділіться думками і відкриттями, які ви зробили для себе, подивившись або послухавши сьогоднішній випуск. Нагадаю, що ви можете дивитися випуски проекту Архетип нації на YouTube, слухати на ваших улюблених подcast-платформах і читати на сайті magicworld.com.ua. Зокрема, там ви знайдете науково-популярні есе, підготовлені фольклористкою Мариною Демедюк та записи фольклорних творів. у виконанні відомих акторів. Дякую за увагу і до побачення.
