Фольклор – це жива форма народного самовираження, що не потребує посередників. У колядках, весільних піснях, жартівливих співанках, казках, приповідках і думах народ відкрито виявляє свої надії, біль, протест та любов. Колективність та анонімність усної творчості не заважає створенню унікальних зразків та нових варіантів. Так, не знайдеться дві абсолютно однакові казки, легенди чи пісні. Кожен виконавець привносить у твір свої почуття, своє бачення світу й особистий досвід. А тому навіть авторські пісні та оповіді, якщо вони за духом відповідають традиції, швидко фольклоризуються, обростають новими варіантами, кожен з яких є унікальним текстом і прикладом творчої манери його виконавця.
Самовираження у побутовій культурі – це також прагнення до краси і гармонії в усьому: від різьбленого оздоблення будинків, меблів, малювання на печах і стінах хат до співу у полі при виконанні господарських робіт, гумору та народного етикету у щоденному спілкуванні. В українській традиції мистецтво не відокремлене від життя, а є його органічною частиною. Героїв казок та легенд хоча й зображали типізовано за законами жанру, але все ж кожен оповідач чи оповідачка привносили щось своє: окремі деталі в описі зовнішності та характеру героя, стилістичні фігури та своєрідні зачини і кінцівки, які увиразнювали епічний текст («Дід став на воротях в червоних чоботях», «Зачинається казка від діда Омелька, коли була земля тоненька» тощо). У казках герой часто перемагає не силою, а винахідливістю, вмінням говорити, відповідати, відгадувати, тобто через кмітливість і вміння самопрезентації. Здатністю до самовираження через творчість наділені навіть герої демонологічних оповідей. Так, Чугайстер майстерно грає на сопілці, мавки та русалки загадують загадки, вправно танцюють. Це не лише спосіб персоніфікації демонічних істот, але й ствердження, що самовираження важливе для існування. У гумористичних піснях, анекдотах, пареміях українці виявляють ставлення до влади, життя, сусіда, самого себе, самостверджуючись через слово. Коломийки поєднують як емоційність, так і самоіронічне жартівливе сприйняття світу, блискавично реагуючи на важливі події. Часто їхні творці свідомо привносили у текст вказівку на автора: «Ой кувала зозуленька та й коло потічка. А хто ісклав співаночку – Йванкова Марічка». Анекдоти, приповідки, жартівливі пісні є не просто формою розваги, а засобом збереження гідності та самоіронією.
Самовираження не може бути спонуканим штучно. А тому як би не хотілося радянській владній верхівці нав’язати українцям «правильний» фольклор, ні дума про Леніна та Сталіна, ні легенди про червоноармійців не стали частиною традиції. Натомість вони спонукали сплеск анекдотичної відповіді. «Ні корови ні свині, тільки Сталін на стіні» – гасло, яке влучно відтворювало увесь фальш системи. На противагу цьому колядки та щедрівки, вертепна драма, стрілецькі та повстанські пісні хоч і були під забороною, але не зникли з традиції. А отже самовираження стало засобом виживання етносу, пішло в глибину: у співи в родинному колі, вишивання сорочок та рушників навіть у далекому Сибіру, у замовляння, які шепотіли бабусі, в іронічні анекдоти. Народні пісні виконували не лише для розваги, але й для висловлення того, що не дозволяли сказати відкрито. Весільна пісня, колискова, жартівлива коломийка є способом сказати про себе світові: ким ми є, що відчуваємо, що болить чи радує. У часи катастроф, війн, економічної нестабільності українці шукали способу проявити себе, а здатність до самовираження давала можливість витворювати такі тексти, які найточніше відгукувалися на події. Так, стрілецька пісня «Ой у лузі червона калина», яка була піснею боротьби на початку ХХ ст., стала рятівним колом для українців у перші місяці повномасштабного вторгнення росії в Україну. Численні меми, які заполонили простори соціальних мереж та є частиною сучасного фольклору, допомагають пережити жахіття війни та дають надію на майбутнє.
Отже, самовираження в українській культурі – це не лише творча свобода, а глибока потреба душі. Через пісні, казки, демонологічну прозу, декоративне мистецтво та гумор українці не просто говорили про себе, а зберігали себе. Самовираження – це один із шляхів опору, спосіб бути почутим, залишити слід. Це духовна потреба народу, що формувала національний характер упродовж століть.
