Взаємодопомога – одна з ключових етновизначальних характеристик українців, що виявляється у готовності підтримати ближнього, діяти спільно заради добробуту громади, ділитися з тими, хто потребує, не залишати людину в біді, піклуватися про слабших. Ця риса формувалася як в умовах традиційного сільського життя, де виживання було можливим лише завдяки спільній праці та взаємній підтримці, так і в умовах боротьби із поневолювачами, коли здатність до згуртованості була запорукою перемоги. Для традиційного способу громадського буття українців особливо характерним був звичай колективної взаємодопомоги та колективного дозвілля – толока, супряга, відробітки. Витоки звичаю сягають ще доби Київської Русі, але сформувався і набув поширення він у XVII − XІХ ст. У громаді, що жила під постійною загрозою війни, окупації чи переслідувань, допомогти іншому було не лише моральним обов’язком, але й умовою спільного порятунку. Спільна праця при виконанні сільськогосподарських робіт, зведенні хати, копанні криниці є прикладом колективної взаємопідтримки, де кожен розумів потреби сусідів, не чекаючи платні, бо знав, що і йому допоможуть.
Володимир Янів виокремлює «інстинкт несення допомоги» як один із визначальних чинників етнокультурної своєрідності українського етносу. Він проявляється і у пошануванні старших, і в загальній гостинності, «яка велить приймати й годувати старців чи запрошувати подорожніх». В українській казці батько героя заповідає дотримуватися правил гостинності: «…то щоби-сь тоє памітати мала, щоби-сь нігди чоловіка, котрой ся на ніч просит, не відправляла». Відмова господаря прийняти на ніч подорожнього вважалася одним з важких гріхів. За це він може отримати покарання як у цьому житті (Бог заповідає його багатство новонародженому хлопчикові), так і на тому світі (він залишається голим чи голодним): «Так це чоловіка Бог на тім світі покарав за те, що він не дав подорожньому чоловікові води напиться». У прислів’ях і приказках взаємодопомога набуває форми морального закону: «Де гурт – там і сила», «Один у полі не воїн». Народна педагогіка змалку привчала дитину не бути байдужою до чужого лиха, не висміювати слабкого, допомагати хворому, вдові чи сироті. У думах та історичних піснях козаки діють спільно, бо лише так можна перемогти, а тому і гетьман Богдан Хмельницький поспішає на допомогу Івану Богунові, а козаки спільно звільняють побратимів. Мотив взаємодопомоги поруч із культом працелюбності та відрази до проявів недисциплінованості пронизує народні оповіді та пісні про чумакування.
У казках взаємодопомога стає вирішальною умовою виживання героя. Наймолодший брат здобуває перемогу, бо йому допомагають: звірі, мудрі старці, брати, чарівні істоти не тому, що зобов’язані, а за його доброту, щирість і готовність поділитися останнім шматком хліба. Герой казки завжди виступає носієм вищих моральних чеснот, а тому повертає щуку у воду, дає шлях мишачому війську, а «людяна» дідова дочка очищує криницю і піч, обкопує і поливає яблуньку. Здатністю опікуватися один одним казкарі наділяють не лише людей, але й тварин. Так, котик піклується про півника в однойменній казці, лисичка бере під свою опіку старого кота, волик чи бичок виступає в ролі чарівного опікуна бідної дівчини-сироти.
Отже, взаємодопомога в українській культурній традиції – глибоко вкорінена моральна настанова, спосіб співжиття і основа соціальної взаємодії в громаді. Вона проявляється в обрядодіях, народній поезії та прозі через мотиви піклування про близьких, допомогу сусідам та гостинне ставлення до незнайомців. У надзвичайно складний період російсько-української війни волонтерський рух як приклад взаємопідтримки об’єднав суспільство, створив дієву структуру громадських організацій, груп людей, готових взяти на себе вирішення найбільш нагальних проблем забезпечення українського війська. Взаємодопомога та піклування про тих, хто потребує підтримки, в Україні поступово виросли у потужний громадянський рух, що допомагає триматися в найтяжчі часи й залишається джерелом внутрішньої сили українського народу в умовах війни, яка триває.
