Волелюбність в українському фольклорі

Волелюбність є ядром української ідентичності, що формувалася впродовж століть поневолення, опору і боротьби. Бути вільним для українця означає цінувати особисту та громадську свободу, незалежність вибору, гідність й право на самовизначення. Ще з давніх часів, подорожуючи землями сучасної України, мандрівники підкреслювали, що  ключовими ознаками автохтонного населення була волелюбність за способом життя, за звичаями, за любов’ю до свободи, завдяки якій їх ніяким чином не можна схилити до рабства чи підкорити. Першим принципом стійкості українців упродовж століть бездержавності та під час російсько-української війни є всенародне відчуття свободи і воля до неї – підкреслює Блаженніший Святослав. Саме волелюбність, як вроджене відчуття і прагнення бути вільними, вирізняє український характер з-поміж інших слов’янських. Прагнути свободи – це не про бажання відокремитися, а про здатність і право бути вільною людиною у просторі родини, громади, країни і світу. Влучно підкреслив Микола Костомаров, що для українця важливо відчувати себе людиною незалежною, самостійним господарем. У побутовій культурі волелюбність виявляється у відразі до примусу, у пошані до людини, яка «сама собі пан», у громадських інститутах, що базувалися на виборності влади, в повазі до громади як спільноти рівних. Народні прислів’я «Хоч спина гола – та своя воля», «Хоч голі, аби на волі»  якнайкраще ілюструють ставлення українців до свободи як передумови для існування. Українець, прагнучи до повалення всяких обмежень особистої свободи, здатен на відчайдушні вчинки та тривалу боротьбу. Зворотнім боком волелюбності, як влучно зауважує Володимир Янів є те, що українці, боячись «внутрішнього деспота», послабили себе міжусобицями настільки, що «аж запанували над нами чужинці». 

У фольклорі волелюбність є наскрізною рисою героїв. Найвиразніше вона виявляється в народних думах і історичних піснях, де образ вільного козака, для якого стає «степ та воля – козацька доля», є втіленням не лише військової доблесті, а й права на свободу. За Ф. Колессою, жадання до волі і протест проти всякого насилля – ось та провідна ідея, яка пронизує історичні пісні українського народу від найдавніших часів і до нинішнього дня. Пам’ятки усної народної творчості доводять, що український народ абсолютно свідомо боровся за свою волю і прагнув суспільного демократичного устрою, з виборним ладом. У народних казках та демонологічній прозі свобода героя чи героїні та можливість вибору власної долі є рушійним елементом сюжетної дії, Для Котигорошка, Івана Сученка, Івана Голика воля є життєвою необхідністю, дорожчою за будь-які скарби. Дівчина-пташка, наречена-русалка та кривенька качечка з чарівних казок цінують свою свободу і при першому ж порушенні їхнього права бути вільними повертаються у лоно природи, де знову стають вільними. Бондарівна з народної балади воліє в сирій землі гнити, ніж проти волі вийти заміж за нелюба, а Маруся Чурай хоч і не залишається в неволі, але дарує свободу бранцям-козакам.

Запорізька Січ, як еталонний простір свободи в думах, історичних піснях та переказах, зображується прихистком  для людей з честю та гідністю, що прагнують свободи для себе і свого краю. Байда Вишневецький та Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс та Данило Нечай, Іван Богун та Іван Сірко, Морозенко, Максим Залізняк, Устим Кармалюк, Олекса Довбуш і Лук’ян Кобилиця – це ті мужні та завзяті герої, ватажки визвольних рухів, народніх лідери, які у важкі для країни часи боролися за свободу. Тяглість традиції козацької вольності простежуємо у стрілецьких, повстанських піснях і оповідях про національно-визвольну боротьбу у 20 ст., де здебільшого діють безіменні січові стрільці та повстанці. Сучасна російсько-українська війна актуалізувала тему боротьби за славу і волю України, як даючи нове життя призабутим творам, так продукуючи нові тексти, створені із використанням фольклорної образності. 

Отже, волелюбність – не просто мрія про політичну свободу, а глибинна моральна категорія, вкорінена у всіх жанрах українського фольклору: у думах та баладах, казках і переказах, обрядових піснях. Це прагнення до гідного життя без примусу, до правди й самоповаги, до здатності сказати «ні» злу – в сім’ї, у владі, у зовнішньому світі. Українська фольклорна традиція закріпила волелюбність як найвищу цінність – і вона залишається такою досі.