Гостя випуску: Раїса Заклецька – керівниця ансамблю «Зернятко», директорка Будинку творчості «Вітряні гори».
Артефакт випуску
Транскрипт розмови
Нік Лисицький: Вітаю. Я Нік Лисицький і це Архетип нації. Культурний проект, який досліджує основи української національної ідентичності. Якими ми були, якими стали, якими ми маємо та можемо бути. Відповідь шукаємо у фольклорі, а також у розмовах з яскравими представниками нашої нації. Сьогодні наша гостя Раїса Заклецька, керівниця ансамблю “Зернятко”, директорка будинку творчості Вітряні гори. Доброго дня, пані Раїсо.
Раїса Заклецька: Добрий день.
Нік Лисицький: Кожен з випусків нашого проекту присвячений одній з цінностей, характерних для української нації, одному з елементів нашої ідентичності. І вам я хочу запропонувати поговорити про таку цінність, як взаємодопомога. Готуючись до кожного випуску, ми досліджуємо, як ця цінність, в даному випадку взаємодопомога, представлена в українському фольклорі. І робимо певні висновки з цього. І я вам зараз зачитаю, які, е, які думки ми сформулювали щодо взаємодопомоги в українській в українському фольклорі і в українській традиції. Взаємодопомога в українській культурній традиції – це глибоко вкорінена моральна настанова, спосіб співжиття і основа соціальної взаємодії в громаді. Вона проявляється в обрядах, народній поезії та прозі через мотиви піклування про близьких, підтримки слабших, допомоги сусідам та гостинного ставлення до незнайомців. Пані Раїсо, що таке взаємодопомога для вас?
Раїса Заклецька: Взаємодопомога для мене це, можна сказати, це великий пласт життя, в якому ти постійно знаходишся, бо без взаємодопомоги, я так думаю, що і людство б не вижило.
І воно закладено справді, як ви сказали, і в традиціях, і в історії, і в побуті усьому закладено, бо наші предки, е, ще з часів неоліту, можливо навіть раніше. Вони, якщо ви пам’ятаєте, ці роботи про трипілля, то вони жили такими містами, які були, скажемо, по колу хатиці побудовані. І за хатами уже були городи, там де вони сіяли, садили. А оце коло воно досить символічне, що вони всі разом, вони разом, хтось дітей доглядає, хтось, коротше, кожен має свою свою роботу в цій спільноті. І це закладено, я так думаю, що ментально у нас ця спільнота, коли ми зустрічаємось, коли ми сідаємо зараз за стіл, коли ми щось робимо, коли діти приїжджають копати картоплю, е, до своїх батьків або щось інше. Воно вже закладено в нас. І тому це такий досить великий пласт взаємодопомоги.
Нік Лисицький: У вашому дитинстві діти вчилися допомагати дорослим, чи дорослі вчили їх допомагати, чи це було якось органічно вплетено в життя?
Раїса Заклецька: В дитинстві це було органічно, бо ми жили завжди в такій спільноті, сім’я допомагала дорослим в побуті: там прибирати хату, мити підлогу, рвати зілля, копати картоплю, заганяти корову, або, скажем, там дати курям їсти, бо я, коли виходила, давала курам їсти, там сипала, і за мною бігав дуже такий півень, такий красивий був.
Він як біг, я бігла від того півня, а кури за мною бігли, бо я ж несу зерно і ніхто не знав, чи це кури за мною біжать, чи півень за мною біжить. Але кури молодці, вони побігли за мною і не дали, щоб мене півень клюнув.
Нік Лисицький: Тобто кури теж допомагали і захищали.
Раїса Заклецька: Так.
Нік Лисицький: А чи пам’ятаєте приклади, коли, ну, власне, приклади толоки? Є таке відоме явище в нашій традиції, в нашому фольклорі — толока, коли всі збиралися гуртом і допомагали комусь зробити якусь роботу. Чи було це тоді у вашому дитинстві? Чи пам’ятаєте ви такі приклади?
Раїса Заклецька: Так, це у сусідів завжди були, скажемо, якщо… якщо живуть сусіди дружно, як це правило завжди було, то вони допомагають там жати жито разом, складати в копи. Я ще малесенька була, але я пам’ятаю, як люди жали, складали в копи. Навіть я щось собі там крутила, мені показували, як це робити. І це робили разом, бо одному це було складно. Люди допомагали завжди один одному. А ще, у нас в дитинстві, я пам’ятаю, сусід приходив і нам розказував ті ж казки або якісь страшилки. І він приходив, розказував, ми всі боялися. А він каже: “Діти, вчіться, діти, вчіться. Будете знати, як себе вести або не вести”. І оце на цих прикладах, на тих розповідях ми всі збиралися. Він кожного вечора приходив там і нам розповідав такі казки чи оповідки, чи він сам придумував, хто його знає.
Нік Лисицький: Оце чудовий приклад того, що ось колись в кожному селі був казкар, який знав дуже багато казок. Ютубу не було, Гуглу не було. І ось це власне те, як тоді навчали дітей безпосередньо народній мудрості, якомусь досвіду через казки.
Раїса Заклецька: Та, це так.
Нік Лисицький: Напевно, в житті кожного, ну, тим, кому пощастило, були такі ситуації, коли ми потребуємо допомоги і поруч ніби дивом з’являється людина і цю допомогу надає. В вашому житті були такі ситуації?
Раїса Заклецька: Так, було багато ситуацій таких, коли ти стоїш і не знаєш, що робити і плачеш. Наприклад, в мене була така ситуація, коли я після школи приїхала в Київ вступати в театральний інститут до Миколи Мащенка, на акторський факультет. І тоді я при на співбесіді і на екзаменах співала пісню “Степом, степом”.
Ну, все, що потрібно було до вступу в театральне я готувала і практично пройшла весь етап екзаменів і там склалася ситуація. Я вам зараз не буду говорити, яка ситуація склалася, але Микола Мащенко тоді сказав, що “дитино”, він мене так, “дитино, ти бачиш, ти чудова, ти… приходь до мене на наступний рік, я тебе обов’язково візьму”. А коли я співала тоді “Степом, степом”, він водив мене по аудиторіях і казав: “Ви подивіться, яка дитинка до нас вступає”.
Тому що, ну, я була там худенька і така, і тут таким “степом” співала таку пісню. І я вийшла на Хрещатик з театрального інституту, який знаходився на Хрещатику. Ішла, я не знаю, що в мене було на обличчі. В мене текли сльози. І я неподалік, підходячи до метро Хрещатик, подивилася, іде навпроти жінка і прямо до мене йде і питає: “Що таке з тобою?” І я їй розповіла цю ситуацію. Вона каже: “Ідемо зі мною”. Я пішла з нею. А виявлялося, що це було радіо, українське радіо. І це була знаменита диктор Олена Коваленко.
Каже: “Ану співай, що ти там співала?” Ну, я заспівала “Степом”, а там ще були диктори Бойко. Ну, там ще деякі диктори були. Вони кажуть: “Дитино, та тобі треба в хор Вірьовки”. І от таким чином вони практично, ці люди, я пізніше подала документи, мене прийняли в студію хору Верьовки, там були вступні іспити, я їх здала, вчилася в хорі Верьовки. Потім, е, перевіряв Авдієвський уже після закінчення, е, кого будуть відбирати в хор Верьовки. Великий дуже, ее, був такий конкурс. І мене взяли в хор Верьовки. Але практично, е, ця людина, яка з’явилася ніби з невідкуди, так, пані Олена Коваленко, вона змінила навіть, е, хід, ее, якогось мого бачення життя і, можливо, навіть хід мого життя взагалі чи долі змінила.
Нік Лисицький: І це для вас стало прикладом, як потрібно допомагати, надихнуло вас в майбутньому на допомогу іншим?
Раїса Заклецька: Е, так, це, е, надихнуло. Ну і, ее, в майбутньому я скільки могла, кому скільки… Та я і до цього допомагала людям. Це не то, що це, я не знаю, можливо, це моя сутність така. Е-е, тому завжди, коли ти, коли я допомагала людям, я, чесно, я отримувала просто від цього задоволення. Мені хотілось, як найкраще, щоб людина відчула, е, що вона не сама, що їй допомагають. Або там, наприклад, там ми шили платтячко. Моїй подрузі, е, не сподобалося, що в неї із шматка, а в мене там цілий. Я їй віддала цілий шматок тканини, а собі взяла менші, щоб вона не розстроювалася. Але я потім його так зробила, що вона каже: “О, та як в тебе таке плаття красиве вийшло”, і подобавляла щось. І мені завжди хотілося, щоб людині було добре.
Нік Лисицький: А бувало таке, що ви комусь допомогли, а людина не лише не пам’ятала про допомогу, а й потім відмовила в допомозі вам, наприклад, тобто була невдячною?
Раїса Заклецька: Ее, знаєте, я, чесно кажучи, коли допомагаю, я там не чекаю вдячності, щоб от мені там дякували чи… допомогла. І добре. Я ніколи на це, я зараз навіть не можу згадати такого факту. Я думаю, що можливо він такий і був факт, е і траплялися такі факти, але, ну, я… вони приходили мимо мене.
Нік Лисицький: Угу.
Раїса Заклецька: І я не звертала на це уваги.
Нік Лисицький: Таке питання виникає. Є люди, для яких взаємо… ну, точніше не взаємодопомога, а допомога стає чимось на кшталт такої залежності, тому що вони постійно потребують якоїсь допомоги. Я зараз не кажу про там людей з обмеженими можливостями, а власне про швидше таку психологічну потребу постійної допомоги від когось. Е, і таке питання, чи може ось ця постійна допомога комусь шкодити більше людині, ніж власне допомагати, якщо ти постійно комусь допомагаєш і людина постійно продовжує просити і потребувати допомоги?
Раїса Заклецька: Думаю, що так. Е, бо людина, якщо вона потім усвідомлює, що вона, ее, не відбулася в чомусь, е, то їй буде складно, бо коли допомагаєш, е, в мене були деякі випадки такі, що я казала людині: “Знаєте, вам треба змінити от, змінити себе в тому відношенні, що ви маєте дивитися на світ, що я хочу, не тільки, що я плачу і там або що там ті не допомагають, діти те там, ну, інші такі ситуації, а треба змінити свій погляд і набратися якоїсь сміливості, я б сказала, сміливості бути іншою”.
Допомога завжди буде, навіть коли людина, скажемо, змінить себе або стане і матиме інші погляди на якісь ситуації життєві. І потім відбувалося так, що, ну, насправді, коли людина змінювалась і вона казала: “Ну, я щаслива”. А допомога так і залишалася. Завжди люди допомагають один одному. Їй допомогли також. Вона сама собі допомогла. Це дуже важливо — сама собі допомогти, бо я от навіть зараз дітям кажу, коли вони щось вивчають: як можна навчити людину, як вона сама не хоче, як вона не хоче собі допомогти це вивчити або щось зробити? Можна наймати найкращих педагогів, найкращих батьків, найкращих вчителів, найкращі ситуації. Але якщо людина цього не хоче, ну, на жаль, це неможливо допомогти.
Нік Лисицький: Да. І ви, напевно, своїх доньок і онучок теж цьому навчали і навчаєте, чи більше власним прикладом надихаєте їх?
Раїса Заклецька: Е, я так думаю, що власний приклад, він дуже важливий, але це було і виховання, ну, якщо так сказати, виховання, це повсякденне життя, коли ти приходиш діткам, готуєш їсти або на вечір співаєш колискові, або читаєш вірші.
Наприклад, мої діти знали повністю дитячі вірші Ліни Костенко, бо ми їх, я їх читала там один вірш або там одну колискову, три дні підряд, а потім інше, а потім інше. І діти, і моя Аня потім каже: “Мама, а звідки я знаю ці пісні?” А тому, що так було. Е, я просто знала, що на цьому треба, на традиціях треба виховувати. Тому воно тоді складеться все, бо ми… бо ми від цього нікуди не втічемо. Нікуди не втічемо. Хто від цього втікає, він натикається на якісь камені, спіткається, бо це не природньо, а те, що природньо, як скажемо, природньо росте дерево, весною воно зацвітає, воно дає плоди, а зимою воно затихає. А уявіть собі на секундочку, що воно починає зимою цвісти, а весною навпаки, то воно просто гине або, ну, скажем, або стає дуже слабким. Так само і в людській природі.
Нік Лисицький: Ми, власне, ось я розповідав вже, що ми в цій програмі аналізуємо фольклор, досліджуючи кожну цінність, аналізуємо, досліджуємо власне, як відображена та чи інша цінність в наших традиціях. І те, що стосується взаємодопомоги, ми бачимо, що вона була, е, ну, власне, важливою частиною життя завжди у всі періоди. Це, власне, відображено і в піснях, і в казках, в прислів’ях. Якщо порівняти ось, наприклад, таку відносно недавню пору і сучасність, тобто часи вашого дитинства і ось сьогоднішні дні, е, як на вашу думку, чи стали люди рідше одне одному допомагати, чи навпаки частіше?
Раїса Заклецька: Якщо брати сучасність, от теперішній день наш, так, то, е, люди навіть стали більше допомагати, е, тому що виникла така ситуація стресова. В стресових ситуаціях… я, ну, я не психолог, але я так думаю і відчуваю і по інших людях, з якими я спілкуюся, і по собі, що інколи прикладаєш більше зусиль, більше свого часу, щоб допомагати іншим людям. І так само багато людей зараз просто, е, після роботи займаються тим, щоб допомогти, щоб підняти, щоб накормити, щоб дати якісь приводи для приємного. Наприклад, моя донька Іванна, вона випікала пиріжки там і випікає, і передає такі домашні, знаєте, щоб люди, хлопці, могли насолодитися цією домашньою випічкою, бо я приходжу до неї на кухню, кажу: “Івана, дай мені попробувать”. Каже: “Мама, ну давай я тобі пізніше. А це хлопцям”. І от таке виникає, що в неї там троє дітей, багато роботи, всього, але людина стає і, скажемо, до ночі робить все із власної волі.
Нік Лисицький: Насправді у нас дійсно з 2014 року волонтерство стало частиною нашого життя. Як на вашу думку, ось це явище волонтерства в Україні, це продовження ось цих давніх традицій взаємодопомоги, чи це якесь нове явище, викликане власне потребою сучасною?
Раїса Заклецька: Це не нове явище. Я вам казала, що без взаємодопомоги взагалі б люди не існували. Це я вже повторююся. Це не нове явище. Єдине, що воно зараз можливо так дуже яскраво виражене. Можливо воно більш таке точкове, тому що всі розуміють що таке війна. І якщо ми будемо один одному допомагати, то ми швидше прийдемо до перемоги і швидше, можливо, або якщо не швидше, то матимуть люди якусь підтримку, натхнення захищати, боротися, бо це теж велике важливі речі, коли люди надихаються, не опускають руки, немає розпачу, а думають “от ці допомагають, ті допомагають, значить ми віримо, значить ми йдемо правильно”. І і це це традиція давня, з, навіть те, що я вам казала, починаючи, можливо, навіть раніше з трипілля і до наших часів.
Нік Лисицький: Щодо допомоги і вашої основної діяльності у “Зернятку”. Ви навчаєте дітей ось власне тому, що потрібно допомагати одне одному?
Раїса Заклецька: Так, це у нас закладено. Ми, коли, наприклад, їдемо в Карпати на відпочинок, їздили. І у нас їдуть меншенькі дітки, старші дітки, там хлопчики їдуть. І у нас, наприклад, ми кажемо, що от за кожною дівчинкою там є старша дівчинка, як мама. І от вона за нею там дивиться, чи вона там заплетена, чи, е, як вона виглядає, чи вона вийшла на якісь заходи там.
І, одного разу я зробила такий день, день тата. І кажу: “Хлопчики, от завтра буде день тата, і ви берете цих менших дівчаток і будете їм допомагати”. Наприклад, подивитися, чи дівчинка встала, чи вона поснідала, чи вона заплетена. Якщо вона не заплетена, то її треба заплести або, наприклад, завести її на якісь локації, де проходять ігри, пограти з нею. Приділити їй час пограти там м’яча або в інші ігри. Ну і, знаєте, мене здивував результат. Результат був просто шикарний. Я дивилась, коли хлопчики там заходили, безумовно, що це було делікатно, стукаючи і, ну, все це було обговорено. І хлопчики доглядали за дівчатками, дивилися в обід. Я дивлюся, чи вони дивляться, чи дитина там поїла, чи вони причесані. Хлопці вчилися плести коси. І потім, коли ми ввечері зібралися, вони кажуть: “Слухайте, як класно. Ми тепер будемо знати, як це бути татом”.
Нік Лисицький: А під час гастролей були якісь приклади взаємодопомоги між дітьми, які ви найбільше запам’ятали?
Раїса Заклецька: Ну, це у нас взаємодопомога постійна, бо в нас буває таке, е, наприклад, в Японії ми були, давали концерт і у нас не так багато дітей було, а треба було давати годинний концерт і переодягатися, скажемо, між номерами в інші костюми. То ми, хто зайнятий, виступає, той, хто не зайнятий, бігом готує, щоб тільки вийшли — зразу одягнути. Діти переодягалися за один номер. Що значить за один номер? Це 3 хвилини. За 3 хвилини переодягалися з допомогою інших дітей. І завжди в усьому допомагали. Якщо треба меншій дитині піднести речі або там дитина сумує, всі підходять, її обнімають: “та ми з тобою, ми твої подруги”. Це у нас завжди так. Це навіть, ну, навіть ми на це не акцентуємо.
Нік Лисицький: Чи правда, що діти ансамблю “Зернятко” на гастролях в Німеччині зібрали 1 млн грн?
Раїса Заклецька: Я думаю, що навіть більше зібрали. Більше зібрали, ніж мільйон. Це десь до 2 млн грн. Тому що коли Київ був більш-менш вільний і діти мали поїхати в Німеччину, збиралися буквально дуже швидко, тому що нам передзвонила Алла Кендзера, товариство українців з закордонними українцями з діаспорою. І вона каже, що є така можливість поїхати збирати кошти на генератори, там, на інші речі, бо тоді електрики не було.
І коли я розповіла дітям, кажу: “Ну, ви можете піти на канікули, можете, ну, кудись там чимось займатися, а ми можемо поїхати і допомагати людям, яким дуже важко”. І вони сказали: “Ми поїдемо допомагати”. І ми тоді зібралися. Навіть одна дівчинка каже: “Ми мали їхати завтра там, наприклад, до бабусі на день народження”, а вона дзвонить мамі і каже: “Мама, я вже завтра виїжджаю в Німеччину, як волонтерка, з концертами, з “Зернятком”, щоб допомогти зібрати на генератори там і на інші речі”. І вона каже: “Як? Ми ж хотіли, ми ж збиралися”. Вона каже: “Ні, я так вирішила”.
Це наші діти, це наше, я ними дуже горджусь. І коли ми поїхали туди, то справді у нас було по три, по чотири концерти. Організовано було надзвичайно, знаєте, так під… надзвичайно піднесено, тому що всі хотіли допомогти, і німці, і українці, які там живуть. Ну і назбирали ці кошти. Ну збирали це як? Це там перераховували кошти, там чеки. І тоді закупили генератори, закупили швидкі допомоги, закупили позашляховик, там багато речей, які закупили за цей час. І були, наприклад, ми позашляховик і там швидку допомогу самі перегнали і генератори відправили, засоби гігієни, ну і багато-багато речей таких відправили. І коли ми приїхали, то я подякувала батькам за виховання дітей, бо це наше майбутнє. І я їм завжди кажу, що ви молоді і ви будете творити державу. Ви будете творити нашу духовність, наш світогляд, наші традиції. І я горджусь вами, що ви ось такі, як які ви зараз є.
Нік Лисицький: Архетип нації створюється за підтримки Українського культурного фонду і виходить у різних форматах. Тож обирайте, який вам до вподоби, слухайте, дивіться, читайте наші випуски, а також діліться думками в коментарях, адже у цьому проекті важлива кожна думка. І звісно ж, підписуйтеся на наші канали та сторінки, щоб не пропустити нічого цікавого. Всі посилання в описі до цього випуску. Я так розумію, насправді і бачу, що діяльність ансамблю “Зернятко” – це якраз і є яскравий приклад того, що таке взаємодопомога, як вона має відбуватися. А як взагалі виникла ідея створити ансамбль “Зернятко” і чому “Зернятко”?
Раїса Заклецька: Також взаємодопомога, я вам скажу, тому що я коли гастролювала з хором Верьовки за кордоном, то побачила, знаєте, що наших людей приймають дуже активно, дуже прямо возносять нашу культуру, наші традиційні пісні, нашу музику.
І а до цього, знаєте, у нас колись таке, ну, можливо, у багатьох склалось таке враження, що, ну, от щось за кордоном – це щось надзвичайне, а в нас ні, а насправді ні. За кордоном гарно, а в нас теж добре. І коли, наприклад, я приїжджаю з Франції, з-за кордону, і хочу там… Авдієвський каже: “Ну, зараз ми… У нас перерва, а потім ми йдемо на репетицію в Палац “Україна”, і ми біжимо, наприклад, там в готель “Дніпро”, щоб пообідати.
Нам кажуть: “Ні, тут тільки іноземці обідають”. Думаю: “Ну що ж, ну як же іноземці?” Я тоді згадала французьку пісню, стала французьку пісню цю говорити. Він: “А ви іноземка?” І вони: “Ну то ви приходьте”. А взагалі нікого немає. Ви розумієте, таке відношення, ніби наші люди якісь інші. Чому для іноземців? Чому, чому не для наших? І в мене тоді хотілося мені, і це були не поодинокі випадки такі, куди ти їдеш, ти не можеш попасти, бо там для тих, для тих, для тих. І мені хотілося, щоб наші діти побачили, що таке закордонні діти, що таке закордонне життя, яке, що ми з собою представляємо своєю духовністю, своєю красою, своєю взаємодопомогою.
І я подумала, що мені треба це створити і от максимально возити дітей за кордон, щоб вони бачили і усвідомлювали, що вони, що вони багаті, вони мають багатство величезне. І от оце була моя, як ви кажете, взаємодопомога, допомога пізнати самого себе, те, що ми є культурні люди з великою історією, з традиціями давніми, із традиціями взаємодопомоги, з традиціями, бо українці, вони завжди такі були і є. Якщо, наприклад, там, у нас вдома було якесь щось найкраще, там якась риба, ще якийсь там мед, то батьки завжди казали: “От прийдуть гості, ми їх пригостимо найкращим”.
І це, це не тільки в мене було, це в багатьох людей, якби ви пішли, завжди люди пригощали найкращим. Або там ідеш, дощ пішов. “Ой, я тобі зараз накину”, щоб… біжить там якась тітонька, накидає на тебе, щоб ти ж не намокла. Або там я колись впала, мені купили таке красиве пальто, світле, і я бігла і впала в калюжу, і брудне. І я боялася, що можливо мене батьки насварять. Сусідка взяла, каже: “Та нічого, я тобі зараз почищу, воно буде як новеньке. Не переживай, зараз все добре буде”. Тому взаємодопомога вона завжди була і є. І воно практично тримає нас на цьому духовному гребені.
Нік Лисицький: Ансамблю “Зернятко” в цьому році виповнилося 35 років.
Раїса Заклецька: І діти до нас приходять, з радістю співають, танцюють, займаються артистичною майстерністю. І, як мені недавно сказали наші випускники, які прийшли до мене, кажуть: “Ми у вас не тільки навчилися співати, танцювати, акторській майстерності, ми навчилися комунікації, ми навчилися, як співжити з людьми, як бути в світі. Ми багато чого навчилися”.
І я горджуся тим, що що діти усвідомили це і вони мають, і вони вчаться. А наші дітки займаються в ансамблі “Зернятко” з трьох років. Ми запрошуємо вас до нас в ансамбль “Зернятко”, діток, дівчаток, хлопчиків з трьох років в будинок творчості “Вітряні гори” Подільського району міста Києва. Ми з радістю будемо вчити тому, що ми вміємо. Діти ансамблю “Зернятко” побували дуже в багатьох країнах світу. Це Європа, це Америка, це Канада, це Японія, Сінгапур. Легше назвати ті країни, в яких вони не побували.
І ці діти – це дипломати, це ті носії культури, які показують, яка є Україна, яка наша культура, які наші традиції, бо тільки із культури можна дізнатися, що це за народ, можна з ним ближче познайомитися, можна послухати мелодії, пісні, слова, і збагнути, яке багатство має цей народ. І тоді можна проявляти свою дружбу. В Японії був такий випадок, коли в 2022, здається, був чемпіонат з футболу. І після нашого приїзду це відбувалося. Дітям, японцям, сказали: “Напишіть, за яку країну ви будете голосувати, якщо буде проходити цей чемпіонат”. Мені написали, що в шістьох районах Токіо, в тих школах, яких ми були, всі діти проголосували за Україну. І мене це аж до сліз тронуло, бо мені написали вчителі, кажуть, що ви настільки сподобалися всім діткам, це дуже великі школи, дуже багато дітей, і вони проголосували за Україну.
Нік Лисицький: В цьому ансамблі ви разом з доньками, з онучками і чи можна сказати, що ви переносите свої сімейні цінності в цей ансамбль? І які вони, якщо це так?
Раїса Заклецька: Сімейні цінності, ну, вони нас формують в сім’ї і, звичайно, що, в якійсь мірі переносимо, в якійсь мірі, тому що дітки приходять різні і в кожного є свої цінності своєї сім’ї. Ми це враховуємо. І скажемо, якщо є там загальні свята у нас, там святий Миколай чи Різдво, чи зустріч весни, то ми його робимо в наших традиціях, переносячи цінності взагалі нашу духовну, нашого народу українського. Бо сімейні цінності, так, вони важливі, але в кожного вони свої.
Нік Лисицький: Ви з дітьми часто виконуєте народні пісні, які, власне, прийнято виконувати гуртом традиційно, тобто колядки, щедрівки, інші пісні. Чи можна вважати, що ось власне хор це і є теж такий якби приклад, образ взаємодопомоги і співіснування у гурті?
Раїса Заклецька: Так, ви праві. Це це так, спів не тільки співіснування, а це набагато більше, тому що коли зливаються голоси в одне єдине, створюється, я не знаю, можливо, хтось і досліджував з науковців, створюється ефект неповторного, неповторних вібрацій.
І оці вібрації, вони заповнюють всіх тих, хто там знаходиться, або слухачів, або тих, хто співає. Тому хоровий спів здавна був дуже важливий. Родина співала, люди співали, коли збиралися. І і це тут дуже важливо. Важливі ці вібрації. Вони заповнювали настільки, що людям ставало добре. Вони, знаєте, були щасливими, радісними, виховували дітей. Вони думали, що в цих піснях, мелодиці. Тому хор – це набагато більше навіть, ніж спільнота.
Нік Лисицький: Е, ну, і власне це ще й про таке певне співжиття і навчання взаємодії в гурті.
Раїса Заклецька: Ну, якщо в гурті, так, це взаємодія і навчання. Бо зараз, знаєте, я… ну таке слово “деградація”, ну, на жаль, воно є така деградація. Мається на увазі, діти мало співають, разом співають, вони більш слухають, вони більш дивляться, вони такі споживачі, більш споглядають і багато дітей приходить, які не можуть відтворювати звук.
На них кажуть, що в них слуху немає. В них, ну, слух є, але це не… не можуть відтворювати правильні нотки, правильний звук. І це є велика проблема. Деградація іде великими кроками, бо те, що ми не використовуємо, воно кудись дівається. І коли дітки приходять до нас, то ми їх налаштовуємо, придумуємо методично, як зробити, як розвинути або як дістати з глибини те, що вони мають. І вони, коли уже в хорі починають співати або навіть соло співати, то вони насправді стають щасливими.
Бо коли людина щось знає, що вона або боїться, або щось не вміє, а потім в неї це виходить, то вона стає щасливою. І оця взаємопорука і взаємодопомога педагогів, дітей… Знаєте, нема такого, що там дитина щось неправильно заспівала, всі сміються. Ми перед цим говоримо, що кожен має свої таланти, кожен може розвивати їх. І якщо в когось щось зараз не виходить, то воно через деякий час вийде. І воно завжди так трапляється. І воно, знаєте, надає самовпевненість. Це дуже важливо — бути впевненому в собі, в твоїх силах, бо воно на майбутнє практично формує характер дитини і формує її комунікацію із світом і тою ж самою, як ви кажете, взаємодопомогою. От ці дуже важливі речі практичні, вони дають отакий посил.
Нік Лисицький: Бо якщо ти не впевнений в собі, то ти іншому не можеш допомогти.
Раїса Заклецька: Ну, можна допомогти якісь речі, але коли людина все-таки в чомусь впевнена. Вона знає: “да, я це буду робити і бо я можу”. Бо людина не впевнена, може вона не зовсім, їй важко, “може я це допоможу?” Я не думаю, що хтось тоді думає про якісь такі речі, що “от я допоможу і буде там краще” чи… Ну, думається, але я думаю, що перш за все думається про те, як можна допомогти людині, щоб вона впевнилася, що вона може це от.
Бо характер має формуватися, має формуватися світогляд, має формуватися багато речей для того, щоб людина ішла в світ і могла допомагати собі. Перш за все собі допомогти треба. Як ти собі допоможеш, ти будеш допомагати іншим людям. Ти знаєш, що таке, як собі допомогти.
Нік Лисицький: На завершення бліц інтерв’ю. Сім коротких запитань, сім коротких або не дуже коротких відповідей. Яку рису характеру ви найбільше цінуєте в людях?
Раїса Заклецька: В мене не одна риса, це людяність. Людяність – це найважливіша риса, але це і доброта, і відданість, і сміливість.
Нік Лисицький: А яку рису ви вважаєте найгіршою?
Раїса Заклецька: Думаю, що це байдужість.
Нік Лисицький: Що вас надихає?
Раїса Заклецька: Надихають люди.
Нік Лисицький: А що лякає?
Раїса Заклецька: Лякають також люди.
Нік Лисицький: Що допомагало вам триматись у складні моменти життя?
Раїса Заклецька: Віра.
Нік Лисицький: Головна мета або місія вашого життя?
Раїса Заклецька: Місія мого життя чи головна мета – це, е, зробити, може, це так, знаєте, звучить дуже по-величному, покращити цей світ, покращити, щоб ми могли жити в безпечному світі, щоб ми цінували свої традиції, свою українську мову, свою історію і допомагали один одному в цьому світі.
Нік Лисицький: Якщо вам потрібно буде обрати три слова, які характеризують українців, що це будуть за слова?
Раїса Заклецька: Це божественні люди.
Нік Лисицький: Дякую вам. Час для традиційної гри з гостем, яка називається “Фольклорна скринька”. Ви щаслива мама і бабуся, тому, напевно, дуже багато разів читали українські народні казки, знаєте їх на пам’ять. І сьогодні наше завдання, власне, наша гра пов’язана з українськими народними казками. У нас є 10 героїв українських народних казок, по два герої з кожної казки. І ці герої один одному допомагали. Ваше завдання, напевно, доволі просте. Відібрати пари героїв, ті, які належать до відповідної казки, і сказати, що це за казка і хто кому допомагав.
Раїса Заклецька: Можна вже зразу брати. Так.
Нік Лисицький: Так.
Раїса Заклецька: Так. Котик і півник.
Нік Лисицький: Так, так. Це казка яка?
Раїса Заклецька: “Котик і півник”.
Нік Лисицький: “Котик і півник”. Хто кому допомагав?
Раїса Заклецька: Е-е, допомагав котик півнику, правильно?
Нік Лисицький: Чи ви не знаєте? Ми не скажемо. Ми будемо просити писати в коментарях.
Раїса Заклецька: Так. Тепер, Івасик-Телесик. Так, Івасик-Телесик. І так, і, і, ні, тут гуси. Це правильно.
Нік Лисицький: Гуси.
Раїса Заклецька: Я думала, що є лисичка чогось подумала. Так, гуси. Це казка про Івасика-Телесика.
Нік Лисицький: Івасик-Телесик. Так. Хто кому допоміг?
Раїса Заклецька: Е, ну, гуси допомогли його перенести, Івасика-Телесика. Далі. Так, Кирило Кожум’яка. Так, Кирило Кожум’яка. Так, Кирило Кожум’яка. І, і, і князівна, по-моєму.
Нік Лисицький: Там є різні варіанти. Є царівна, а є князівна.
Раїса Заклецька: Царівна, да, князівна, коли він її визволив. Так, ще дві казки залишилось. Ще дві казки. Так, Котигорошко. Котигорошко і Котигорошко. Котигорошко. Котигорошко. Так. І орел, по-моєму.
Нік Лисицький: Та вірно. Там теж є довші версії і коротші версії казки.
Раїса Заклецька: Так, коли, ну, ви знаєте, так, Котигорошко і орел.
Нік Лисицький: А ви, шановні глядачі, знаєте? Напишіть теж, чи знаєте ви, як орел допоміг Котигорошку, або, можливо, Котигорошко допоміг орлу.
Раїса Заклецька: Так. Ну і зайчики і рак.
Нік Лисицький: А це з якої казки?
Раїса Заклецька: Зайчик і рак – це… я забула, як казка називається. По-моєму, “Зайчик і рак” так і називається.
Нік Лисицький: Коза-дереза. Це трошки, трошки нестандартне запитання.
Раїса Заклецька: А, нестандартне? А, “Коза-дереза”. Точно.
Нік Лисицький: Пам’ятаєте, що там між ними відбувалося?
Раїса Заклецька: Так. Та звичайно. “Я коза-дереза, півбока луплена, за три копи куплена, тупу-тупу ногами…” Ну і так далі.
Нік Лисицький: Прийшла і забрала в зайчика хатку.
Раїса Заклецька: Так, так.
Нік Лисицький: Якби не шляхетний рак, то не було би у зайчика хатки.
Раїса Заклецька: Так, так.
Нік Лисицький: А зараз рубрика “Артефакт”, у якій ми просимо залишити гостей щось на згадку про себе. І сьогодні я насправді не знаю, що ви нам принесли, тому прошу вас, покажіть і розкажіть, що ви залишите на згадку для “Архетипу нації”.
Раїса Заклецька: Я вам зараз покажу, але трошечки розповім. Це такий артефакт, який ми дарували в Японії, в Канаді, в Сінгапурі, ну, в багатьох містах. Я б хотіла, щоб цей артефакт облетів взагалі всю землю, бо він є дуже важливий. Зараз покажу вам. Так, ось дивіться.
Нік Лисицький: Яка гарна.
Раїса Заклецька: Так, це насправді копія малюнку Вікентія Хвойки, який розкопав і знайшов нашу, ви знаєте, трипільську… відкрив трипільську культуру. Це був горщик глиняний, а він його зробив таким чином, що якби розгорнутий, ну, от горщик так розгорнутий. І оце його справжній його малюнок. Але ми зробили, звичайно, що копію і зробили це на хустинці. Він має дуже важливе значення. Тому що ці знаки, які тут є на цьому горщику, вони можуть гармонізувати ту людину, яка яка носить, робити її успішною, робити її здоровою, навіть виліковувати. Це мені говорили фахівці, це не я це досліджувала. І цю хустинку ми вирішили, що ми можемо дарувати тим людям, які нам дуже імпонують і яким би ми хотіли, щоб вони були успішними, здоровими. Ну і сьогодні я дарую вам цю хустинку від нас всіх, від ансамблю “Зернятко”.
Нік Лисицький: Я вам дякую за такий чудовий подарунок. А наші глядачі і слухачі можуть роздивитися цей подарунок у всіх деталях на нашому сайті, де ми вже розмістили фотографію цього подарунку. Дякую вам.
Раїса Заклецька: І вам дякую.
Нік Лисицький: Дякую. Друзі, сьогодні у нас в студії була керівниця ансамблю “Зернятко”, директорка будинку творчості “Вітряні гори” Раїса Заклецька. Напишіть у коментарях, що цікавого ви для себе дізналися. Чи вважаєте ви, що взаємодопомога — одна з важливих цінностей, притаманних українському народу. Нагадаю, що ви можете дивитися випуски проекту “Архетип нації” на YouTube, слухати на ваших улюблених подкаст-платформах і читати на сайті magicword.com.ua. Зокрема, там ви знайдете науково-популярні есе, підготовані фольклористкою Мариною Демедюк та записи фольклорних творів у виконанні відомих акторів. Дякую за увагу і до побачення.
