Глибока вкоріненість у традицію є однією із етноментальних рис українців. Для нашої культури характерною є тяглість культурних форм, звичаїв, вірувань і моделей поведінки, що зберігалися і передавалися з покоління в покоління, навіть у найскладніші історичні часи. Вкоріненість у буття, рідну землю допомагала українцям зберігати свою індивідуальність впродовж століть поневолення. І. Огієнко наголошував, що українці «в усіх ділянках життя трималися звичаю, звичаю прадідів, і берегли його як святиню». У «Двох руських народностях» М. Костомаров вдало підкреслив, що носій національного характеру «відзначається глибокою прихильністю до старовини, до звичаю, до того, що діди й прадіди передали йому… Не закон, а звичай панує у нього в душі». Розвинена землеробська культура та структурування світу за річним циклом природи допомагала зберігати зв’язок із простором навколо, тримати в пам’яті заповіти предків та навчати нащадків дотримуватися тих настанов і заборон, які були надважливими для виживання спільноти. Як влучно підкреслює В. Янів: «Українець, навіть після переселення, зберігає пісню, вишивку, обряд. Через це він не губиться серед інших народів — бо він несе з собою традицію як захист і як знак ідентичності». Саме завдяки вкоріненості навіть на засланні українців продовжували вишивати рушники, співати народні пісні, розповідати історії. Травми війни і переселень змогли наш народ зумів пережити саме завдяки вкоріненості у традиції, що стало своєрідним механізмом виживання, духовного самозбереження навіть у Сибіру чи Канаді.
Фольклор – це пам’ять народу. Традиції та пісні календарного і родинного циклу не лише допомагали структурувати людське життя, але й зберігали пам’ять про минуле, моральні настанови. Замовляння, прислів’я і приказки кодифікували традиційні уявлення про добро, зло, порядок, родину, землю, хату тощо. «Щоб знати, куди йти, треба знати, звідки прийшов» – говорить народне прислів’я. Традиційність виявилася настільки потужною, що в численних обрядових піснях та ритуалах зберегла релікти дохристиянських елементів. Попри заборони в різні періоди (особливо за радянських часів), сільські громади зберігали традиційні свята, одяг, пісенний репертуар, ручні ремесла (вишивка, ткацтво, писанкарство). У фольклорі порушення традиції – карається, зрада роду або зневага до батьків – має негативні наслідки. Казковий герой, який знехтував батьківським благословенням, зазнає поразки, а той, хто шанує старших, береже звичаї — отримує щастя, дружину, багатство. Отож традиційність українців у фольклорі — це не пережитки минулих епох, а мудра стратегія виживання й самозбереження. Через казки, легенди і перекази, пісні та обряди, прислів’я і приказки українці не лише зберігали, а й передавали ідентичність, віру та пам’ять. У цьому – сила вкоріненості в традицію, яка є водночас духовним і культурним фундаментом нації.
