Емоційність є однією із етновизначальних характеристик українства, проявляючись у щирості почуттів, схильності до глибокого переживання, сприйнятливості до краси, доброти й страждання. Естетизм побутової культури та обрядовості українців підкреслює, що почуттєвість нерозривно пов’язана з мудрістю, моральністю, релігійним досвідом. Ідея про перевагу духовно-емоційного знання (знання серцем) над суто раціональним стала наскрізною світоглядною парадигмою українців, яка виражає спосіб мислення, відчування і дії. У висновках Григорія Сковороди, Памфіла Юркевича, Дмитра Чижевського наголошується, що саме емоції, а не холодна логіка, є осереддям морального і духовного життя українців, які самоусвідомлюють себе через творчість. Кордоцентризм – світогляд, відповідно до якого почуття домінують над логічним міркуванням, образ над поняттям – корелює з феноменом сподівання на диво, що породжує «метафізику дивовижності» й «естетику зачарованості» культурної душі українства, за висновками Володимира Личковаха. У традиційній культурі ця філософська ідея виявляється у численних символах, віруваннях та низці паремічних висловів, де серце є центральним образом («Що на серці, те й на язиці», «Серце чує, а не скаже», «Серце ні на що не зважає, свою волю має», «Що в серці робиться, то на лиці не втаїться»).
Українська емоційність сформувалася як відповідь на драматичну історичну долю, часті потрясіння, боротьбу за виживання спільноти та зв’язок із ритмом сільського життя, де людина перебуває у постійному контакті з природою, наділяючи її магічними властивостями. Українець у народному уявленні – це людина, що глибоко відчуває, вміє співпереживати, не приховує сліз, коли боляче, і співає, коли на серці важко. Почуття героя можуть стати рушієм дії у народній казці, варіюючи мотиви у зав’язці твору: «Ну, не треба вам казати, як ся серци роздирало бідному Івасьови: жаль свої мами, жаль рідного села, жаль свої хатини». У думах емоції надають сенсу діям героїв, допомагають слухачам ототожнитися з персонажем і сприйняти трагізм чи героїзм твору на глибинному рівні. Маруся Богуславка, козак Голота, Самійло Кішка через тугу, біль, сором, гнів, любов і надію виявляють себе як повноцінні особистості, глибоко вкорінені у спільноту. Їхні почуття є почуттями народу, а їхні сльози – не про слабкість, а про людяність. У казці «Про бідного чоловіка» герой через любов до своїх дітей вирушає в небезпечну мандрівку, щоб врятувати їх від голоду. Емоційна мотивація – любов і відповідальність – є рушієм сюжету. Наділені почуттями у фольклорі не лише персонажі світу людей, але й міфологічні істоти. Так мавка, русалка чи повітруля залишає свій простір, керована коханням до людського парубка; змій викрадає дівчину, бо вона йому сподобалася, а чортом в казках та етіологічних легендах часто керують емоції заздрості до людей чи Бога, намагання самореалізуватися чи залишити свій слід у процесі творення.
Висловлювання почуттів не вважалося слабкістю, а було виявом душевної сили. У фольклорі та обрядовій культурі емоційність набула естетичної форми, стала основою життєвої мудрості. У народних піснях, думах, коломийках емоції завжди щирі і безпосередні, а тому наша пісенність це найяскравіше втілення емоційності українців. Сум за втраченим коханням, радість від зустрічі, біль розлуки, сум за полеглими – все знаходить відгук у пісні.
Однак надмірна чуттєвість веде до імпульсивних рішень, захоплення ідеєю може швидко змінитися розчаруванням, зосередження на духовному часто веде до нехтуванням раціональним, що заважає послідовно розбудовувати та контролювати державні інституції. Народна мудрість «Світлий розум, щире серце у дорозі не спіткнеться» як найточніше демонструє необхідність балансу між почуттями та логічним осмисленням світу.
Отже, емоційність в українській культурі та фольклорі – це спосіб глибокого переживання світу, форма комунікації й виживання. Це та «філософія серця», яка допомагає зберігати людяність у найскладніших обставинах. Усі важливі як щасливі, так і травматичні події українці закарбували у своїй пісенності та прозі. Здатність співпереживати, плакати й радіти, співати у скорботі – давала українцям сили вижити. Саме тому пісня чи дума звучить як молитва, як сповідь, як заклик до боротьби – і в ній вічно живе душа народу.
