Три золоті слова – українська народна казка

Се сталося в ті давні часи, коли простих людей до війська вербували.
Йшов чоловік на службу молодим, а вертався сивим…

В одному селі хлопець оженився, а вже за тиждень по весіллю дістав наказ іти у військо. Чоловік був бідний і не міг відплатитися. Так двадцять два роки втратив на чужині. Кінець кінцем демобілізувався і повертається додому. А давно поїзди й авта не ходили. Треба було йти пішки або на возі везтися.

Демобілізований солдат одержав на дорогу три золоті. Йде через ліси й гори, села і міста.

В одному селі попросився на ніч. Повечеряв і завів бесіду з хазяїном. Глянув — а в хижі коло вогню сидить мовчазний дідо, ні слова не говорить. Зробилося солдатові дивно:

— Ачей дідо глухий і німий?
— Ні, він не німий і не глухий, просто дуже скупий на слова. Одне слово вимовить лиш за золотий. Але його поради справді того варті. Його слова золоті.

«Що буде, то й буде, — думає солдат. — У мене є три золоті, ану спробую, най скаже мудре слово».

Приступив до діда, показав золотий і просить:
— Но, скажіть мені…
— Пам’ятай: ніколи не ходи короткою дорогою. Радше ходи довгою, втоптаною людськими ногами.

Сказав — і замовк.

«Но, — думає солдат, — я чекав ліпшої поради. Але нічого, в мене ще два золоті є. Спробую вдруге».

Вийняв другого золотого. Той сховав гроші й промовив:
— Будеш наближатися додому — пам’ятай: у котрій хаті старий чоловік, а молода жінка, там не лишайся на ніч.

І знову замовк.

«Гм, — думає солдат, — і це не дуже мудре діло. Але не біда! Є ще один золотий — хоч з ним, хоч без нього. Подарую дідові, най скаже ще якусь пораду». І поклав старому на долоню третій золотий.

— Скажіть мені, дідику, ще слово.
Дідо підвів голову:
— Пам’ятай, сину, що вечірнє серце треба на рано відкладати.
— Як се розуміти?
— А так: якщо ввечері розсердишся, не давай серцю волю, а відклади діло на ранок.

Так скінчилася розмова солдата з дідом. Вояк переночував, а зранку подякував хазяїнові, відклонився й пішов своєю дорогою.

На краю села зустрівся з паничем.
— Добрий день!
— Добрий день! Куди, вояку, вибрався?
— Туди й туди, — й назвав своє село.
— Йой, — зрадів пан, — таж нам в’єдно йти. Я баронський син і блудив по світу у торгових справах, а тепер вертаюся додому.

Йдуть двоє, говорячи. У молодого пана грошей доста. Попоїдять, вип’ють — і так час минає.

Дійшли до великого й густого лісу, а через ліс — пішник. Барон хоче туди йти:
— Якщо сим пішником підемо, набагато скорше вдома будемо.

Ступили на пішник, але солдат спинився:
«Гоп, — думає, — таж я заплатив золотий за пораду: радше дальшим, втоптаним шляхом обійти…»
— Ходімо дорогою, куди люди ходять. Сюди небезпечно.
— Ні, ходімо пішником!

Посварилися й розійшлися: барон пішником, а солдат возовою дорогою. Коли вже смеркалося, дійшов солдат до села й чує якийсь шум. Слухає, про що люди говорять. Виявляється, що в лісі розбійники напали на барона, побили його, обібрали…

«А, се мій приятель, — здогадався солдат. — Се його побили… Перша порада здійснилася. Дідо правду мав».

Пішов до барона, що лежав у заїзді. А той каже:
— Ой, погано я вчинив, що не послухався тебе. Ледве живий зостався. Могли й на смерть убити. Будь ласкавий, почекай отут пару днів, доки підлікуюся, а тоді підемо разом. Вже відтепер я буду тебе слухати.

І солдат лишився. Коли барон видужав, рушили далі в путь. На путь ідуть… Барон слухає вояка.

Вже недалеко від домівства, у сусідньому селі, заночували — були дуже змучені. Попросилися на ніч до молодої газдині:
— Добрий вечір!
— Добрий вечір! Що вас привело сюди, люди чесні?
— Ми подорожні, зморилися.

Газдиня глянула на одного, на другого, засміялася і каже:
— Сідайте. Переночуєте. Хижа велика, хижу не вкрадете.

І з добрим серцем посадила їх до столу. По вечері постелила постіль.
— Лягайте і спіть. Зараз повернеться сюди мій чоловік, але ви не зважайте.

Тільки це сказала, двері відчинилися — і зайшов старий. Подорожні думали, що то її батько, та з бесіди дізналися, що він і є її чоловік.

Тільки це сказала, двері відчинилися, і зайшов якийсь старий. Подорожні думали, що то її батько, та з бесіди дізналися, що він і є її чоловік.

— Сі люди до нас припрошуються на ніч, — говорить газдиня, — я їх прийняла.
— Най з Богом ночують. Хижа велика…

Та солдат задумався, згадавши, що порадив йому дідо: «Де молода хазяйка, а старий чоловік — там на ніч не зоставайся». Шепоче баронові:
— Ходімо геть звідси, бо тут чекає на нас біда.
— Що ти? З глузду з’їхав? Видиш, яка мила жінка: вечерю приготувала, постелила нам… Де ти таке ще знайдеш?
— Ходімо геть! Ти ж обіцяв мене слухати.
— Але зараз тебе не послухаю. Я вже дуже зморений, хочу відпочити.

Солдат узяв речі, відклонився й вийшов. Газдиня просила, затримувала, але він не залишився.

Коли вийшов надвір, почав падати дощ. Думає собі: «Залізу в оборіг на сіно й там перечекаю». Так і зробив. Зарився в сіно й лежить. Заснути не може.

І ось, коло півночі, чує — у двір прискакав кінь. Дивиться, а на коні сидить молодий хлопець. Кінь задубонів, і одразу вибігла газдиня. Радісно зустріла легіня й почали шептатися:
— Добре, що прийшов. Тепер маємо змогу позбутися старого.

Хлопець скочив із коня, прив’язав його до оборогу, а шубу лишив на коні. Газдиня поспішила до світлиці, вернулася з паленкою й їжею. Погостила коханого й завела його до хижі.

Солдат усе бачив, та ще не знав, що трапиться велике нещастя. Спустився тихо з оборогу й підкрався до вікна. Заглянув і — йой, Боже! — хлопець убив хазяїна. Стоять із газдинею і тихо говорять:
— Складемо вину на сього мандрівника, що спить.

Покривавили баронові руки й сорочку, а ніж завили в рянду.
— Сховай його в сіно, — радить жінка.

Солдат, як це увидів, вернувся під оборіг, скоро посяг за шубою, що була на коні, відрізав платки з-під одного й другого рукава й поклав собі в кишеню. Сховався в кукурудзу і чекає, що з того буде далі…

А хлопець вийшов, скривавлений ніж застромив у сіно в оборозі, сів на коня й поскакав.

Другого дня, тільки розвиднялося, газдиня вибігла з хати й на весь рот нонкає:
— Йой, люди! Прийняла я на ніч подорожнього, а він зарізав мого чоловіка!

Збіглося ціле село, стягли з постелі барона, у котрого руки були закривавлені. Дарма клявся, що не вбивав — ніхто йому не вірить. Обвинуватили його в убивстві газди, а закон такий: «Око за око, зуб за зуб, голову за голову».

Сільський схід засудив барона. Поставили серед села шибеницю, й усі люди кричать: «Смерть йому! Смерть!» Але не було чоловіка, котрий би згодився повісити засудженого.

Саме в ту хвилину прискакав на коні хлопець і заявив:
— Я його завішу!

А наш солдат відразу впізнав легіня. І нещасний барон побачив вояка й, плачучи, говорить:
— Чи не волів я тебе послухати? Тепер невинний гину…

Коли барона вже тягли до шибениці, солдат гукнув:
— Стійте! Він невинний чоловік!
Люди відповідають:
— Геть! Усе свідчить проти нього!
— А я вам кажу, що винний не він, а той, що збирався його вішати!

— Не може сього бути! То ж син першого газди із сусіднього села!

Тоді солдат усе розповів, що чув і видів уночі.
— Свідка треба! Свідка! — кажуть судді.

Солдат вийняв із кишені платку й поклав перед суддями:
— Тут маєте свідка! Сю платку я відрізав із шуби хлопця в той час, коли він убив чоловіка.

Приміряли. І справді, парує!
— Одного свідка мало!
Солдат виймає й другу платку:
— Тут маєте ще одного свідка!

Приміряли, і ця підійшла.
— Якщо ще не вірите, тоді дам вам і третього свідка!

Повів суддів до оборогу і в сіні намацав скривавлений ніж, завитий у рянду. Знайшли й сліди кінських копит, почали перевіряти одяг легіня і на сорочці знайшли кров. Пригадалися й люди, котрі вночі бачили хлопця на коні.

Так замість невинного повісили коханця газдині.

Барона пустили. Коли рушили в путь далі, зі сльозами на очах сказав він воякові:
— Мій няньо, як почує, що ти мені врятував життя, дасть тобі половину нашого маєтку!

А солдат іде й думає: «От збулося й друге слово діда».

На вечір прийшли в те село, де жив баронів батько. Кличе барон вояка до себе, але той не хоче:
— Дякую красно, мені вже недалеко й додому. Іншим разом погостую у тебе.

Зайшов солдат у своє село, котре двадцять два роки не бачив. Мало змінилося відтоді, не тяжко знайти свою хижу, хоч і потемки.

Вночі вступив у свій двір. Лампа світила в хижі, жінка бігала й порядкувала. Потім одяглася в нове плаття, ніби когось чекала. Стіл стояв накритий.

Солдат заглядає у вікно й думає: «Може, коханця має?» За якийсь час справді появився у дверях молодий легінь. Жінка на порозі обняла його, поцілувала й радіє, що аж кукуріче…

Вояк лише заскреготав зубами:
— Так, зраднице?! Чоловік бідує, а ти собі побратима держиш!

Далі чує: якийсь другий хлопець тупотить двором. І того жінка обійняла й обцілувала.
— Мало тобі одного і маєш аж двох! — спалахнув солдат і посяг у кишеню, вийняв револьвер, націлився крізь вікно. — Повбиваю усіх трьох!

Але в останню мить згадав слова діда: «Вечірнє серце відклади на рано».

І пішов геть од вікна. Зажурений іде по селу й спинився коло корчми. Сів на лавицю й слухає, що люди говорять.
— Чи чулисте, люди, новину? В наше село днесь вернулися два ученi хлопці, сини тої й тої жони… Дістали в руки документи: один інженер, а другий лікар. Їх отець двадцять два роки вже служить у війську, і нічого за нього не чути.

Солдат зрозумів, що молоді вчені — це його сини! Аж підскочив з радості. Здогадався, що за час, коли був у війську, його жінка зродила близнят, виплекала їх і, як виросли, то записала до школи й вивчила: одного на лікаря, другого на інженера.

Швидко побіг додому. Постукав у шибку, і, хоч була темна ніч, жінка його впізнала. Відчинила двері й зі сльозами на очах радісно сказала:
— Но, вернувся і ти! Всі троє в один день… Подивися на своїх синів!

І все розповіла від початку до кінця: як двадцять два роки сама бідувала, як тяжко годувала й учила дітей.
— Грошей у нас не є, багатства не є, але наші хлопці — наше щастя!

Після жінки солдат почав розповідь, як служив у війську за двадцять два роки, як при демобілізації дістав на дорогу три золоті, зустрівся з дідом, які його три золоті слова, що трапилося на дорозі — все, все.

Через пару днів солдата закликав до себе барон і дав йому щедру нагороду — півмаєтку:
— За те, що ти врятував життя моєму єдиному синові.

Так вояк дочекався і щастя, і багатства. А на розлуку з цимбором-бароном він сказав:
— За три золоті я дістав три поради, і то були справді золоті слова.