Гумористичні елементи вміло вплітаються у структуру фольклорних творів. Гумор в українській обрядовій поезії – це функціонально важливий елемент, що має як розважальну, так і соціально-регулювальну роль. У колядках, купальських піснях, натрапляємо на дотепні перебільшення, жартівливі звороти, іронічні характеристики учасників обрядодій: «На Йвана Купала та й у воду впала», «Бігла Маруся по льоду, /З агубила коляду. / Ти, Олено, не гуляй /Та коляду пошукай». Весільні «передирки» між родинами молодого та молодої – яскравий зразок національної сміхової культури, конденсат народних уявлень про красу та потворність: «Наш староста пелехатий. Бігає кругом хати», «А в нашої свахи руки як ломаки. Пальці як кілочки – ламати віночки». Не позбавлені елементів сміхової культури навіть ритуали поховання. Ігри при мерці, популярні у гуцулів, покутян, буковинців, лемків, бойків та подолян, не є запереченням смерті, а способом подолання туги через сміх.
Сміх у народній казці є неодмінною складовою, що позбавляє її надмірної епічності та піднесеності. Гумористичне спрямуванням сюжету підкреслює казкову настанову на вигадку. Саме завдяки влучному використанню побутової лексики для передачі традиційних мотивів українська чарівна казка стилістично вирізняється на фоні інших слов’янських. Гумористичні елементи стають частиною традиційних казкових формул («Це було за царя Опенька, коли земля була тоненька»), опису персонажів («Хилька, як ступну, то й милька, а як поправлюся, то й дві», «Аж пирхає, аж захлинається проклятий»; «А Костій із стольця брик»), окремих деталей оповіді («Вліпив їм по п’ять гарячих гарапникі»; «Як шмагоне його тим каменцем»). Соціально-побутові казки висміюють моральні вади та соціальну нерівність у суспільстві і є маркером народного етикету. Небилиці – фантастичні вигадки з елементами абсурду й гіперболи – викликають сміх своєю нелогічністю та гротескністю: «Насіяв конопель, а виросли верби. Як став я верби рубати, стали карасі падати». У думах та історичних піснях гумористичні елементи є як способом увиразнення позитивних героїв: Сагайдачний, «що проміняв жінку на тютюн та люльку», козак Голота, що «не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота», так і насмішки із ворогів: «Гетьмане Потоцький, / Що в тебе розум жіноцький!». У жартівливих піснях, коломийках висміюються складнощі у стосунках між чоловіками та жінками, суспільні вади та риси характеру людей (лінощі, впертість, недолугість). Сміхова культура активно репрезентована в соціально-побутових піснях («Ой під вишнею», «Грицю, Грицю, до роботи» та ін.), а також у прислів’ях та приказках: Хоч між дровами, аби з чорними бровами».
Народні анекдоти мали найвищий рівень популярності та знаходилися під забороною офіційної ідеології впродовж десятиліть панування радянської влади, виникаючи на противагу дозволеним «шароварним» творам чи штучно створеним одам системі. В короткому односюжетному тексті розкривається уся сутність тоталітарної системи: «Чому в колгоспі врожай такий малий? – Бо половина з’їдає комунізм, а другу – колгоспники». Продуктивність жанру доводить, що у складній системі народної культури виживають ті твори традиційного фольклору, що доступні та зрозумілі різним соціальним та етнічним групам людей.
Сучасна фольклорна культура витворює нові жанри, для яких усність побутування вже не є визначальним критерієм. Так з’являються інтернет меми, гумористичні записи в блогах, твіти, коментарі та лозунги протестних акцій («Вставай Україно, вставай вже до бою, поки бандюки не керують тобою»). Початок повномасштабного вторгнення спровокував хвилю гумористичного контенту, що використовував фольклорні мотиви, образи та стилістичні фігури для увиразнення вислову, виконуючи захисну функцію і не даючи страху перед ворогом паралізувати свідомість. Здатність фольклорних текстів перетворювати страшне у смішне зміцнює духовні сили, додає наснаги для боротьби. Гостра лексика гумористичних текстів у воєнному фольклорі – це спосіб продемонструвати свою позицію, ототожнюючи себе з певною спільнотою (козаки, січові стрільці, повстанці, добровольці АТО, професійні військові).
Отже, культура сміху в українців є важливою ознакою національної ідентичності й формувалася впродовж століть під впливом суспільних потреб, історичних подій, політичних процесів та міжнародних контактів. Її форми відображають дух певної епохи, дозволяють простежити культурно-історичні особливості, адже сміх супроводжує ключові етапи становлення народу. Феномен українського сміху є унікальним та динамічним культурним явищем, що поєднує традицію та інновації. Почуття гумору глибоко вкорінене в народній культурі та проявляється в усіх фольклорних жанрах – від коротких анекдотичних оповідей до народної жартівливої пісні й казки, а також у щоденному житті та обрядах. Вміння сміятися із себе та оточення свідчить про демократизацію суспільства, але почасти створює ілюзію вседозволеності. Через гумористичне осмислення та висміювання подій, явищ і ситуацій виникають нові прояви сміхової культури, які суттєво впливають на формування соціальних та культурних цінностей суспільства. Український сміх наділений позитивною енергетикою та подекуди самоіронією. Здатність сміятися стала своєрідним захисним механізмом, що допомагає пережити жахи війни.
