У погляді українців на любов центральними є поняття взаємної приязні та відсутності примусу. «Ліпше за милим тужити, як з нелюбим жити», «До милування нема силування» – мовиться в українських прислів’ях. У ліричній пісні дівчина випробовує коханого, загадуючи загадки за зразком русальних пісень: «Романе, Романочку, відгадай ми загадочку: «А що росте без коріння? А що горить без пломіння?» Почуття не ідеалізується беззастережно, а залишає місце для сумніву, страждання, розлуки, що надає йому глибини та справжності, бо «жаль ваги не має, кого раз серце любить, з тим і помирає». Водночас любов в традиції є чеснотою моральною: зрада, легковажність чи байдужість засуджуються, а вірність і щирість прославляються. Парубок «вірненько любить, а займать не посміє». У народних казках та демонологічних оповідях нерідко зустрічаємося із коханням між дівчиною чи хлопцем та міфологічною істотою. Мавка, повітруля, зачарована дівчина-пташка, вуж-царевич покидають свій світ, бо закохуються. Однак їхня любов часто не проходить випробовування довірою, і тоді персонаж зі світу людей має доводити свою вірність. У народних казках пошук коханої чи коханого часто стає рушієм сюжету. Здатністю любити оповідачі часто наділяють навіть персонажів-антагоністів – Змія, Кощія чи Водяник: «А дочка така хороша, що й сказати не можна, то Змий її й полюбив».
У замовляннях, колядках та щедрівках, веснянках та купальських піснях одним із центральних є мотив пошуку кохання. Окрім глибини почуття тут йдеться і про продовження роду та створення сім’ї. В українському етнотипі домінує не холодний розрахунок чи панування пристрасті, а гармонія емоцій та розуму, що проявляється і в любові, а тому і виникає питання: «ой, чи всі тії вінчаються, що любляться та кохаються?» Щасливе кохання – щире, позбавлене пафосу чи грубої тілесності, а тому в піснях про кохання повсюдно присутнє апелювання до світу гармонії і краси природи: «Ой ти дівчино, червоно калино, Як же мені, та на тебе дивитися мило! Ой ти дівчино, повная роже! Як же мені, та на тебе дивитися гоже!». Це почуття рівних: дівчина й хлопець – обоє мають голос, право вибору, гідність. «Краще полин їсти, ніж з нелюбом за стіл сісти» – мовиться в українському прислів’ї . У баладах та ліричних піснях натрапляємо на мотив нерозділеного кохання, туги і смерті від любові, страждання в нерівному шлюбі, що порушує питання відповідальності за долю коханої людини. У весільних піснях і обрядовості кохання між юнаком і дівчиною є складовою соціального договору: шлюб вимагає не лише почуття, а й відповідальності, коли в пошані не лише фізична краса, але лагідність, працелюбність, гідність і щирість. Любов – не випадкова зустріч, а шлях до щастя, що починається з поваги, щирості та взаємної довіри.
Кохання в українському традиційному суспільстві та фольклорі – це не лише жагуча пристрасть, але й етична настанова, що вимагає відданості, щирості та довіри. Любити означає не заподіяти шкоди, а бути поруч, не зламати, а підтримати. Воно формує уявлення про людину, яка не відділяє кохання від обов’язку, серця від розуму, бажання від гідності. Світоглядна позиція жити в любові, досі визначає уявлення про стосунки та сім’ю в українському традиційному суспільстві, і є частиною тієї внутрішньої сили, яка допомагає залишатися людяними навіть у найтяжчі часи.
