Михайло Костомаров, Дмитро Чижевський та Володимир Янів відзначали, що український національний характер формувався під знаком антиавторитаризму (невизнання авторитетів) та поваги до колективних рішень. У праці «Дві руські народності» М. Костомаров писав про українців як про народ, що не терпить деспотизму і понад усе цінує волю думки. Ця настанова на рівність, діалог і взаємну відповідальність глибоко вкорінена у фольклорній традиції.
Українські колядки, думи, історичні пісні, казки і легенди послідовно виражають ідею народовладдя. У колядці про створення світу три голубоньки «радоньку радять, як світ сновати», що виявляє глибоку архаїчну віру в колективне обговорення й прийняття рішень навіть на космогонічному рівні. Подібні мотиви знаходимо і в етіологічних легендах про виникнення землі, тварин та людини. У традиціях Війська Запорозького, що є символом українського волелюбства, кожен мав право голосу, виборність і звітність гетьманів та старшин були нормою, а покарання за зловживання владою вважалося невідворотним. У думах козацької доби головним органом влади є не одноосібний правитель, а рада – спільне зібрання, яке ухвалює рішення. Гетьман Богдан Хмельницький закликає козаків до обрання свого наступника демократичним шляхом: «Прошу я вас, добре дбайте,
Собі гетьмана настановляйте…». Казки та легенди також зберігають цю ідею: герої часто не визнають авторитет царя або князя, якщо той поводиться несправедливо. В одній з казок хлопець-богатир заявляє: «Хіба він мене старше? Старше мене і в світі нема!» – і вирушає у мандри, попри заборону царя. Казковий богатир Кирило Кожум’яка вступає в бій зі Змієм не за наказом князя, а на прохання дітей, що підкреслює моральний авторитет громади, а не влади володаря. Важливим аспектом демократичності є спільна відповідальність та чуття справедливості, яке є наріжним каменем фольклорної етики. Герої фольклору часто змушують суддів, панів чи гетьманів відповідати за свої вчинки, а отже знущання з народу, несправедливе рішення чи нехтування радою має наслідки. Навіть у родинних обрядах (сватання, народження дитини, похорон) важливим є узгодження дій з усіма членами родини, що виявляє демократичність навіть у побуті. У XX–XXI ст. ця традиція не зникає, а навпаки – реактуалізується у стрілецьких, повстанських і сучасних піснях російсько-української війни. Сучасні герої — це не мовчазні виконавці наказів, а особистості з почуттям гідності, які свідомо беруть участь у спільній боротьбі за славу і волю України. Народна пісня, як і століття тому, віддає перевагу тому, хто діє спільно з усіма, а не за вказівкою згори.
Отже, демократичність як національна риса українців глибоко вкорінена в нашій культурі та фольклорі. Через думи та пісні, казки і перекази, колядки й обрядовість українці протягом століть виражали свою віру в силу громади, повагу до кожного члена спільноти, право вибору і відповідальність за спільне рішення. Ця традиція не лише формувала національну ідентичність, а й стала культурним форпостом у боротьбі за свободу, гідність і людяність.
